Олег був найпомітнішим в універі — красивий, розумний, заможний, в нього були закохані всі дівчатка.

Загалом, коли увага хлопця до мене вийшла за рамки дружби, мені це дуже сподобалося. Ми стали зустрічатись. Одного разу я помітила в свого коханого білий порошок, заплакала: «Це ж наркотики! Це шлях в нікуди!» Він спокійно відповів: «Так, наркотики. Це шлях туди, куди мені треба». Тоді я не звернула на те все уваги, більш того, слова Олега здались мені навіть більш продуманими, ніж мої…

Я залишилася з ним. Під кайфом він був розслабленим, щасливим і спокійним. Коли дія кокаїну припинялася, Олег впадав у меланхолію, ненавидів весь світ, хотів смерті… Оскільки він вживав майже без перерви, то перший час поруч зі мною був напрочуд гармонійним, будував плани на наше спільне життя і зустрічав це життя з посмішкою. Я по вуха закохалась. Ми могли ніч просидіти на підвіконні і говорити про політику, про творчість Кафки, про Бетховена. Я ловила кожне його слово. Коли він відзначав якусь дівчину, я мчала купувати собі таке ж плаття. Схудла. З брюнетки перефарбувалася у випалену блондинку… Олегу подобалися блондинки. Я ловила кожен його знак. Я скасовувала поїздки до батьків, кидала лекції, якщо він кликав мене до себе. Приїжджала до нього додому, прибирала, готувала обід і їхала.

Я вже повністю була підпорядкована йому. Він говорив: «Ти без мене пропадеш, згниєш». І я вірила. Звичайно, розуміла, що ці стосунки ненормальні, намагалася піти, відключала телефон, їхала за тисячу кілометрів на батьківщину…Просила подруг утримувати мене від зустрічей з Олегом. Але варто було йому зателефонувати, як я тут же купувала квиток на автобус і мчала до нього.

Я тоді втратила всіх своїх друзів. У мене була залежність від нього. До речі, я була готова приймати наркотики разом з ним, мені здавалося, що це допоможе нам стати ближче. Але Олег завжди жорстко припиняв будь-які мої спроби.

Через три роки він сам мене кинув. Дуже брудно, дуже прикро. Кричав, що я зіпсувала йому життя, порівнював мене з іншими жінками в образливих подробицях. Сміявся, що я вірила в те, що у нас буде сім’я. По дорозі додому я купила снодійного, випила і лягла спати. Мої сусідки по кімнаті виявили упаковки таблеток у сміттєвому відрі і викликали «швидку». Коли дізналася мама, у неї трапилася істерика, мені довелося пообіцяти, що я буду жити. І що піду до психолога. І я записалася на прийом до психотерапевта. У перший раз я зайшла, сіла і зрозуміла, що не можу ні про що говорити. Сиділа і мовчала. Він не квапив мене. Нарешті я видавила, що намагалася накласти на себе руки. Лікар акуратно почав ставити запитання, і до кінця заняття я все йому розповіла. Він мені відразу запропонував два шляхи: будемо лікуватися швидко таблетками або довго і болісно словами. Я вибрала другий варіант. Довго працювали з емоціями. Мені здавалося, що горя, гніву, образи і почуття втрати більше, ніж у мене, не буває. Я відчула, що мені нестерпно ходити на сеанси терапії, і кинула їх. Але продовжувала виконувати вправу з емоціями.

З часом щастя у моєму житті стало набагато більше. Я навчилася ставитися до будь-якого негативу як до погодного явища. Ну, дощ і дощ. Я не можу його припинити, але у мене є парасолька. Я познайомилась із новим хлопцем та переїхала жити до нього. Саме тоді, через сім місяців після розставання, мені написав Олег: «Давай будемо разом, я заробляю гроші на наше весілля». Я не відразу зрозуміла, від кого це. Мене це потішило. Я за звичкою вірила, що все ще його люблю, але повідомлення залишило мене байдужою, я просто натиснула кнопку «видалити». Друге повідомлення прийшло за тиждень до мого весілля. Писав, що любить. Я не відписала… Напередодні пологів Олег написав, що одружився, але все ще любить мене, і варто мені сказати слово, як він буде зі мною. Пізно, милий, реготала я і знову видалила ту божевільну sms-ку…

Діана,
читачка