Пелагія Гоголь — найстарша жителька села Велика Кісниця, що на Ямпільщині. Нещодавно вона відсвяткувала своє 100-річчя. Незважаючи на поважний вік, ювілярка всі вітання приймала особисто.

– Бабуся виросла у багатодітній родині — мала сестру Харитину та брата Івана.

На той час колгоспів ще не було, тож батьки працювали на землі, мали воли, жатки та косарки. Пелагія Пилипівна жодного дня до школи не ходила, чомусь так вирішили її рідні, але від сільських дітей навчилась читати та рахувати. А молодою дівчиною вона «завербувалась» у Запоріжжя працювати на алюмінієвий завод — заливали арматури бетонними розчинами, — розповідає онука ювілярки Ганна Копачевська. — Там бабуся зустріла чоловіка Федора, й вони побрались. Мешкали у гуртожитку. Але почалась війна, діду дали два місяці для того, щоб розібрав завод та евакуював його на Урал. А після того призвали служити. Вагітна Пелагія Пилипівна змушена була повернутись назад в село. Народила доньку, яку чоловік так і ніколи не бачив, бо під час бойових дій безвісти зник. До цих пір ми не знаємо, що з ним сталось. Після втрати своєї половинки бабусі було важко, під час Голодомору працювала у наймах у євреїв, які допомагали їжею. Після того трудилась у колгоспі, продавала насіння соняшника та крупи.

Сама Пелагія Пилипівна досі пересувається без палички, має гострий зір, читає газети. Проживає зі своєю єдиною донькою. Має двох онуків, четверо правнуків і стільки ж праправнуків.

– В чому секрет довголіття? Вона порушила всі норми, про які розповідають лікарі. Скільки себе пам’ятає, встає о п’ятій ранку та працює. Коли торгувала, то завжди носила важкі сумки, що не кожен чоловік зможе. Єдине правило — не їсть до обіду, тільки після роботи. Любить кров’янку та бобові, бо вони корисні. Ми жартома називаємо маму та бабусю «нержавіюча сталь».

Вікторія Снігур