Від редакції. Ми продовжуємо співпрацю із поетами Вінниччини. Як і обіцяли, знайомимо вас із ще однією перлиною Поділля і України. Запрошуємо усіх поетів, чиї вірші просяться «у світ», надсилати їх на адресу редакції. Бо коли говорять поети – мовчать гармати. Миру вашому дому та Україні.
Ростислав Рудой народився 10 червня 1990 року в селі Йосипенки, Немирівського району. Деякий час сім’я проживала у Росії, але в 1998 році повернулась до України. Закінчив Немирівську ЗОШ.
Писати прозу і вірші почав ще в школі, тому мріяв про кар’єру журналіста, але життя, із властивим йому почуттям гумору, вирішило, що країні потрібні інженери, тому у 2007 році вступив до ВНТУ, де здобув вищу освіту магістра телекомунікацій. Під час навчання брав активну участь у студентській самодіяльності, виступав з різними творчими колективами, паралельно розвиваючи свій музичний гурт. Кілька віршів Р.В. Рудого увійшли до альманаху «Експрес-молодість- 2012». Після закінчення університету припинив займатись будь-якою творчою діяльністю на 6 років.
Одружений, має прекрасних та люблячих дружину Галину і синочка Женю.
У 2018 році раптово повернувся до музики і слова, паралельно працюючи інженером.
Пан Ніхто
(паралель)
В задзеркаллі моїм
ти живеш у будинку з вощини.
Я розлився весною —
ти душу у брід перейшла,
А, ступивши на берег,
де вічна і дика ліщина,
Вкоренилась тенетами снів
і живого тепла.
Я ж літаю у снах
і бджолою сідаю на квіти.
Я збираю нектар твій
і досі росту в глибину.
В задзеркаллі
у нас є прекрасні
і радісні діти!..
…Нікудишня
із мене бджола,
я й в нектарі тону…
Із вощини й туману тобі
збудував я хатину.
Ти дбайливо у ній
бережеш
наш родинний вогонь,
Щоби, де б я не був,
а до нього вертався
і линув,
До твоїх найрідніших,
до теплих, до ніжних долонь.
В задзеркаллі моїм дивні стіни
стоять із вощини,
Я давно, необачний,
люстерко розбив на біду…
Де наш берег тепер?
Де прадавня і дика ліщина?!
…Але знаєш, я й досі
на вогник твій лагідний йду…
Я камінням збираю хвилини
Скільки ж стало між нами землі?
На тобі світ зійшовся клином
Чорно-білих моїх журавлів…
У кімнаті твоїй, на стінах,
Оселилась моя душа
Тисячами гарячих сторінок,
Що тобі їх на пам’ять лишав.
Тисячами вирваних літер,
Що осипались і мовчать.
У кімнаті твоїй, на вітер,
Розлетілась моя печаль…
Ти змінила шпалери на інші,
Але вітер тривожить думки,
У твоїй невблаганній тиші,
Шелестять знайомі листки.
Думками
Заворожи мене, туману напусти,
В блискучі очі вкотре прорости
Гарячими, зеленими нитками!
Вітрами,
Солодким запахом
крилатої весни
Із вій твоїх прямісінько у сни
Нехай летять
беззвучними листами.
Вустами
Зцілую душу терпко, як колись
Ти тільки знову біля мене
проявись
Хоч натяком, тонкими
пелюстками.
Клекочуть дні,
між пальцями пісок,
Ми ходимо між пальцями
і днями,
Ми спільними пов’язані піснями
Та зіткані з однакових ниток.
Торкнись пекучим
поглядом вікна,
За шибкою маленькі ластів’ята,
У них моя обвуглена присвята
І наша незакінчена Весна.
Думками,
Бодай думками в тобі
прорости б,
Ти тільки не руйнуй наші мости,
Ми ж спільними
пронизані нитками.
Квітка з сузір’я Лисиці
В серцевині небес,
на узбіччі Чумацького шляху,
В неосяжно-магічному сяйві
далеких квіток,
Де танцюють вночі наших душ
фіолетові птахи,
Я розгледів її поміж інших
прекрасних зірок.
А, якщо бути точним,
то лагідним дотиком світла
Вона впала з безодні небес
у безодню очей,
Вкоренилась в мені,
проросла й поступово розквітла,
Проливаючи колір індиго
на плесо ночей.
Нам по вірі дають, і я вірю,
що іскри в зіницях
Віддзеркалюють сяйво
прекрасних космічних квіток.
Неосяжна моя, дивна квітка
з сузір’я Лисиці,
Забери мене знов із собою,
у ніч, до зірок…
