У неї сьогодні дуже велике – Храмове свято – Андрія Первозванного – одного з перших Апостолів Ісуса Христа. Відзначають його колишні єдині, довоєнні православні по обидва боки церковного паркану… А решта Вапнярчан насторожено чекають, що буде далі?.. Приблизно так, як то було на Майдані – коли одні вмирали під кулями снайперів, а інші сиділи за телевізорами і чекали чия візьме. От і дочекалися… Вже шість років йде війна. А вони ще сидять і вичікують…

Я вже встиг тут зняти кілька кадрів. На першому знімку, ліворуч, за броньованими чорними дверима, у цьому страшнуватому сараї, амбарного типу, схожому на підпільний шпигунський об”єкт – без будь якої назви чи таблиці при вході – моляться зараз за другого після Бога – Кіріла московського – прихожани російської церкви. А справа, на тій же світлині, в отому прекрасному, величному храмі, за парканом – православні Святійшої Православної Церкви України.

І це правильно. Так має бути скрізь в Україні. Поки війна з Росією, поки центр управління російською церквою на нашій змучені ворогом землі знаходиться в Москві – столиці, м’яко кажучи, країни-агресора.

А на другому знімку ви бачите, як горді і незворушні прихожани цієї російської церкви покірно вишикувалися, після Служби Божої, в тому своєму сараї з потрісканими стінами, без будь яких дозвільних документів на будівництво і експлуатацію його, – до туалета з другого боку ПЦУ. Бо у них, при тому хліві, свого туалета немає. За те у московського патріарха Кіріла є все, як у арабського шейха найвищої проби. І він їх іменує, не боячись Бога, братьямі і сєстрамі во Хрістє Ісусє… Виходить – вовк вівцям українським брат…

Але якби там не було – лише цей нещасний надвірний туалет поєднує зараз цю непремиренну промосковську гординю з ПЦУ Вапнярки. Навіть стоячи біля нього в черзі, вони, як бачите, вважають за негідне й поглянути в бік “раскольников”, “нєканоніческих грєшніков”. Як тут, дивлячись на них, на їх горді пози, не згадати Шевченкове:

«Ми, крий нас Боже, не погани,

Ми настоящі християни:

У нас і храми, і ікони

І все добро – сам Бог у нас!».

Розмова із сестрою Анатолія Васильовича Слободяна пані Людмилою Слободян (дівоче прізвище):

-Пані Людмила, Ваш брат, кажуть люди, створив собі воістину святий пам»ятник. Далеко не кожному смертному на цій грішній землі таке вдається при житті. Він збудував дуже гарну церкву у своїй рідній Вапнярці для своїх земляків і водночас для свого українського народу. І вона зараз духовно захищає і Вапнярку, і всю нашу рідну Україну, яка стікає кров»ю у гібридній війні з Росією. На мій погляд – це подвиг, великий духовний подвиг в такий важкий час. Бо можна збудувати церкву і не одну, як це роблять багато заможних людей, і… віддати її в руки смертельного ворога свого народу і нажити на цьому ще більші капітали, як вони мають. А він поступив по-іншому. Він віддав свою церкву тим, яких поки що меншість в країні, які відплатити йому немають чим крім подяки. Розкажіть про свого брата, як він став такою людиною, таким патріотом, живучи не у Львові, а в Одесі?

– Толя старший мене на сім років. Мама з батьком, покійні, його таким виховали. Мама наша у 2003 році померла, а батько – в десятому відійшов у вічність. Відносини між моїм братом і нашою мамою були дуже рідкісними. Я мало зустрічала в житті, щоб син так безмежно любив і поважав свою рідну матінку. Це було щось святе, яке й передати вам не можу на словах. Щоб сказати, що наша сім»я дуже релігійна – я б так не сказала. Але чогось мама дуже хотіла, щоб у Вапнярці була церква. І він її пообіцяв збудувати. Погодьтеся – таке бажання і така обіцянка – це теж щось майже нереальне, від Бога. Але так сталося. Мама важко захворіла. Він її рятував всім чим міг. Але… І, все таки, побудував мамі церкву. Бо таке було її бажання. І ось ця церква, яку заповіла наша мама для Вапнярки, тепер служить людям, нашому народу, захищає його.

– А вона дожила до того моменту, щоб побачити цей храм у всій красі?

– Так. Церкву на Андрія Первозванного відкрили і згодом наша мама померла. Вона дожила, вона бачила її.

– Відспівували вашу маму в цій церкві?

– Відспівував її батюшка Йосип дома.

– До церкви її не заносили?..

– От я не пам»ятаю…

– Ваш брат збудував цю церкву. Отже, це його власність?

– Як вам сказати… Будували люди, допомагали. Матеріальні затрати були його. Але всі люди приходили, працювали, хто міг допоміг. На той час бізнесмени не допомагали. Вони виживали… Такий час був…

– А чому ж всі кажуть, що це він збудував, ваш брат?

– Він збудував її! Але люди приходили допомагали будувати.

– До речі, ви ходите зараз в цю церкву вашої мами, вашого брата?

– Так! Хіба може бути по-іншому!?

– І він це знає, що ви ходите сюди, саме в цю церкву?.. Не російську?

– Звичайно. Коли наша релігійна громада збиралася на збори і голосувала за перехід до Православної Церкви України – включили гучний зв»язок (приїхати брат не міг бо хворів) і він сказав: «Хай буде так, як вирішать люди». І люди вирішили виключною більшістю голосів перейти в ПЦУ. Він ще сказав: «Мамі я обіцяв, але побудував для людей». Він ніколи ніякого зиску з цього не мав. Ще й будинок подарував для батюшки. (Цей Слободянів будинок, розказували люди, не так давно приватизував на себе піп російської церкви – Йосип – В.К.).

– Отже, прошу ще раз чітко сказати, щоб всі зрозуміли, бо це дуже важливо – зараз, коли існує і духовний фронт, – Анатолій Васильович не проти того, що тут молиться Господу нашому Православна Церква України, що це тепер її храм?

-Ні, ні! «Як вирішили люди – так повинно бути»,- він від цих своїх слів не відмовився.

– А тепер якось дивно воно виходить… Він цю церкву будував, йому допомагали люди. Вона зареєстрована на ПЦУ… І в цій ситуації я не розумію одного – як тепер, як ми кажемо – московська церква, та, що за парканом, може претендувати на цей храм?..

– Вони не зважали на його думку і не зважають. Будувалася церква – був батюшка Роман, Іван і Василь. Коли вже, практично, закінчилося будівництво церкви – тоді вже прийшов Йосип.

– Виходить, що цей Йосип прийшов на готовеньке?

– Так. І в будинок він прийшов, який був куплений для священників (цієї церкви) готовий.

– І живе в тому будинку?!

– Так. Просто документально не оформляли це. Було домовлено, що будинок для батюшок, які тут служитимуть Богу в нашій церкві. А він його приватизував на себе.

– Ото ж тепер Йосип живе в тому будинку, хоч служить поряд в сараї, молиться за Кіріла, патріарха Московського?

– Так. І обзивають брата злодієм…

– І хочуть витіснити ще й з храму громаду ПЦУ?

– Я не знаю, що вони хочуть. Бог їм суддя. Мама наша з Іловайська. (Того міста, де стільки української крові пролито російськими загарбниками). Там похоронені наші бабуся, дідусь. Дві маминих сестри там поховані. Розумієте, я все своє дитинство проводила там. Брат вже пішов вчитися, а мене посадили на поїзд – там, в Ясинуватій, зустріли. Я дуже пам»ятаю це місто. Цей Іловайськ. І коли він зараз розбомблений ворогом мені дуже боляче… Там залишився мій дядько – маминої сестри покійної чоловік. І от двоє його синів воюють в (за) ДНР… Ну що можна сказати?.. Розумієте, яка це біль?.. А у нас всі в Україні. Ніхто звідси не виїхав. Ні мій син не виїхав, дочка зімною тут. І братові діти не виїхали. Ми Україну захищаємо, як можемо.

– А ви говорили з тією стороною, так би мовити, – з отцем Йосипом, що це ж воля вашого брата, чого ж він так поступає не по-християнськи?

– Він не дається говорити. Мій брат приїздив навіть у Вапнярку і він не вважав за потрібне з ним поспілкуватися. (Йосип) сказав, що він її збудував.

– Хто, Йосип так сказав?

– Так.

– Так він же прийшов, коли в церкві йшли вже оздоблювальні роботи?

– Так.

-Кажуть, що він не з Вапнярки родом?

– Він приїжджий. Десь із Західної України, по-моєму. Не Вапнярський.

– Як ви думаєте – що тепер буде?

– Буде злоба між людьми. Будуть наговори… З однієї сторони він воїн. Він зумів згрупувати людей і воювати. Розумієте…

– Ні, не розумію. З ким воювати, з українцями, за кого – за москалів? Цього я не розумію.

– Його люди слухали. До нього люди йдуть. Чого вони йдуть – я не знаю… Вони вірять, що це у них не російська, а українська церква (вірять його словам).

– Я сьогодні у них був на Службі Божій. Почав з них, бо ж вони раніше почали. І там же ж чітко ясно звучало з Амвона: «Помолимося за здравіє Кіріла – патріарха московського». Не просто за якогось Кіріла, а за Кіріла того, що в Москві зараз. Як цього не розуміти і не усвідомлювати? Вони що не чують, що їм кажуть? Або таке. Проповідує до них – майже сто відсотково україномовних, той священик чистою російською мовою. Не маскуючись навіть так званою старослов»янською. І каже на цій чистій російській мові, що вони «истинно украинская церков», не ці, мовляв, показує в бік вашої церкви, пецеушники – «раскольники», які горітимуть в аду. А далі дуже довго торочить про не канонічність ПЦУ, про те, що ця його «істинно українская церков об»єдєняєт всю Украіну» бо і в Криму, і на окупованому Донбасі її приходи. Здогадайтеся з трьох разів кого ці «об»єдєнітєлі» там, на окупованих територіях, славлять, чиє військо, чию Вітчизну, чию мову, культуру, історію несуть в маси? Що вони там відстоюють, яку правду, яку істину Божу? І що відстояли за шість років війни?

Духовні одвічні кайдани, московського бога, тюрми про які пророче писав Тарас Шевченко в поемі «Кавказ»!.. Добре, це можна було говорити до Томоса, до визнання двома церквами ПЦУ, а зараз, як таке можна, верзти? Та ще й з Амвона? Невже люди глухі і сліпі, які його слухають? Ну чисто, як наче по писаному в Біблії: «і будуть чути, бачити і не розуміти…», як під гіпнозом. Якась не така вже стара жінка, певно впізнала мене, каже: « А що ви від нас хочете? Як нам йти в українську церкву, як молитися на українській мові? Хіба я зможу, в моєму віці, вивчити українською «Отче наш»?.. Боже, ти все бачиш і чуєш!.. Ти їй дав рідну чудесну мову, на якій розмовляє, певне ж з дитинства, а вона заявляє, що на цій твоїй святій прекрасній мові, яку Ти дав нашому народу, не здатна вивчити головну молитву, яка складається всього з кільканадцяти рядочків… Хіба це не лукавство? Хіба це не гріх великий? Чому вони такі? Навіщо? Во ім»я чого так зневажають себе?

– От бачите – не розуміють, йде запудрення мізків, -каже співрозмовниця і продовжує,-

і я боюся, що можуть прийти загарбники і вони (РПЦвУ) їх будуть зустрічати хлібом-сіллю.

– Або прикриватимуть вторгнення образами і хрестами, як було на Донбасі в 2014. Але хто вони такі зі всіма тими путіними, жириновськими, кірілами проти волі Божої?.. Хто би міг подумати, що Вапнярка стане центром навкруг якого об»єднаються аж три релігійні громади ПЦУ. А вона таки стала і об»єднала. Мабуть не спроста… Якщо згадати історію – які тут бої були за незалежну від Росії Україну, скільки було пролито святої української крові… Ой, неспроста зараз таке духовне повстання, ой, неспроста… Не забули люди, не забули… Є якась генетична пам»ять, є… Ви про сьогоднішній день, сьогоднішнє величне свято в церкві будете казати братові?

– А я телефонувала йому. Він же ж чув, як співали люди в храмі за здравіє. Та й священник його вітав при всіх по телефону.

– Я дуже вражений тим, що ви розповіли. Ваша мама, ваш брат зробили велику Божу справу. І зараз вона захищаючи духовно Богом дану нам рідну Вітчизну. Що може бути більш гідне, вагоміше в цьому житті, на цій грішній прекрасній землі?

– А я однокласник Анатолія Васильовича Слободяна – Березюк Петро Іванович. Моя мати від початку будівництва цієї церкви і до його завершення готувала тут людям їсти. Я військовий, служив тут у військовій частині авіаційним механіком. У Вапнярці не було церкви. Коли ми задумали її побудувати – катастрофічно не вистачало коштів. Я познайомив людей з Анатолієм Слободяном і він нам дуже допоміг. Це збудовано з Божою і його допомогою. Вилиті дзвони. На кожному – «Від раба Божого Анатолія». Хворіє він зараз… А ще я вам скажу – у нашому військовому містечку, у Вапнярці, виріс, (я його дуже добре знав), штурман того героїчного екіпажу вертольота… – Дмитро Шингур, якого збила російська ракета над Савур Могилою, коли він вивозив з оточення наших поранених. В тому вертольоті летів і загинув зі всіма Герой України – генерал Кульчицький, ім»я якого присвоєно батальйону Національної Гвардії. То, скажіть, як нам молитися в російській церкві, після такого, як можна було не перейти з неї до своєї, української?

Говорить Іван Спориш – екс-депутат Верховної Ради України, відомий керівник господарства з села Високого, що поряд з Вапняркою: «Ми сьогодні молилися до Бога за Україну, за українське військо, український народ. Є молитви й в московських церквах. Але ж вони не моляться за українське військо, щоб був мир не на колінах, щоб ця Московія була покарана і покинула Україну. Їх сьогодні позвозили у Вапнярку, щоб показати, як їх багато. Але згадаймо наші збори релігійної громади, які були в Будинку культури. На них було дуже багато люду. Чи хоч один відсоток проголосував за те, щоб залишитися в московській церкві? Ні, не було цього. Всі одноголосно проголосували за те, щоб церква була Православною Церквою України. Чи є ще совість у них, щоб сьогодні судитися? Дуже образливо, що вони моляться за «рускій мір» за тих самих кирилів, путіних – для чого?!.. За те, що майже кожен день окупанти вбивають наших вояків на горе Україні, рідних, близьких? Прийде той час, коли вся Україна матиме тільки свою українську церкву! Чи мають право у нас бути московські церкви? Мають. Але вони повинні називатися справедливо – московська церква.

Говорить адвокат В»ячеслав Чудак: «Поки що ми не виграли жодного суду. Але й не програли жодного. Бо поки що жодний суд не почав розглядати справу по суті. Ідуть підготовчі судові засідання. Таких у нас судових справ аж чотири. Головне, що намагається довести Московський Патріархат – це те, що нас, релігійну громаду, зареєстрували не вірно. Але пан Салецький (державний реєстратор)при реєстрації громади ніякої помилки не допустив. Як і ми не допустили ніяких порушень при проведенні зборів, при прийнятті рішень. Був дійсно повний зал. Жодного слова ніхто не сказав проти. Всі були за. Те, що сьогодні частина Вапнярчан ходить до московської церкви – думаю, що вони самі не розуміють чому це роблять. Не розуміють, що є маріонетками в руках Кремля. Московська церква є самозванною. Бо Томос дано ПЦУ. А московська церква… – самі себе вони проголосили, назвали себе старшими нашими братами. І хочуть нав»язати нам свою волю… Україна повернула те, що у неї було вкрадено – свою церкву. І це без волі Божої не могло статися.

Прихожанки ПЦУ пані Оксана Конюхова і пані Галина Шапошнікова діляться роздумами про попа російської церкви :

– Він благочинний тут. Начальник над всіма російськими церквами Томашпільського району. Наказав – вони всі й поз»їжджалися сьогодні сюди. Щоб показати, як їх багато.

– Кажуть, що він із Західної України. А ще кажуть, що його дочка в українській церкві там. Вона вінчалася, а він не зайшов в українську церкву. Отакий він…

– Його батько перейшов, брат перейшов, всі його молили, а він – ні і все. Живе в будинку який Слободян збудував.., а він собі забрав.

– Каже, що сімнадцятого числа виграє суд і зайде до нашої церкви, а нас – геть.

– Вони нам кілька разів український прапор зривали біля церкви, на Паску позабивали в замки проволоку, щоб не можна було відкрити церкву. І на Спаса замки позабивали, навіть біля криниці церковної.

А у Вапнярці ще є монастир. Скажіть, Галино Дмитрівно, кілька слів про нього:

– Він давно вже у нас. Належить ПЦУ. Їх владика – отець Михаїл. Вони всі Служби Божі правлять українською. Дуже там гарно, по Божому. Коли ще була тут московська церва скільки вони перетерпіли від цих попів московських… Але цей монастир вистояв. Зараз дуже багато людей туди приїздить… Сьогодні їх настоятель – отець Сирафим, править у нас святкову Службу Божу. Ми всі його дуже поважаємо.

Запитую в Галини Дмитрівни знову про російську церкву :

– А було таке, що ви пропонували їм молитися почергово у вашім храмі?

– Було. На це отець Йосип (піп російської церкви в Україні) відповів, що цього ніколи не буде. Він сам зайде в цей наш храм, а якщо після нас заходити, – то нечиста сила, церкву треба вимолювати, вичищати, висвячувати. От вам і ті, що «правильно», по-московськи «славлять» Бога на нашій землі. Ось як вони нас зневажають. Хіба це не розпалювання міжрелігійної ворожнечі?

Отець Сергій – священник Вапнярської ПЦУ:

– У Бога все можливо. Хто коли думав, що в Україні, на основі колись маленького Київського Патріархату, як вони казали – розкольницького – постане одна з найбільших православних визнаних церков в світі?.. І постала. Сьогодні ми маємо торжество правди. Не московської, а істинної. Це наші храми, українські. Ми їх будували – християни, українські патріоти. Я радий, що любимо свою українську церкву, свою незалежну Україну…

Позаштатний кореспондент «33-го каналу»