Тимофія Гіренка знають у Вінниці та за її межами як досвідченого будівельника, генерального директора концерну «Поділля». Але далеко не всі, кому відоме його ім’я, знають про його благодійні проєкти.

Усе просто – він їх не афішує. Але є чимало людей, вдячних йому за милосердя. Зокрема це шістдесят жінок, які втратили на неоголошеній війні чоловіків і тепер самі виховують дітей. У День святого Миколая Тимофій Миколайович Гіренко погодився відповісти на кілька запитань про його доброчинні справи.

– Тимофію Миколайовичу, скільком дітям загиблих атовців ви допомагаєте матеріально? З якого часу?

– Починалося все не з дітей атовців, а з бійців, яких потрібно було споряджати на війну. Ви ж пам’ятаєте, як волонтери збирали їм одяг, взуття, купували тепловізори, їжу, ліки – все, чого не вистачало тоді воякам. Ми брали участь у цих благодійних програмах. Тоді ж усі думали, що це ненадовго. А потім наш вінницький госпіталь почав приймати поранених. І гостро постало питання добудови лікувального корпусу. Ми внесли певну суму коштів у цю справу, ну й практичну допомогу надавали.

А коли з’явилися перші осиротілі через війну діти, я вирішив, що їх треба підтримати. Першим двом сім’ям, які втратили на війні батьків сімейств, я передав від своєї сім’ї по 300 тисяч гривень. В одній родині залишилася без батька одна дитина, в іншій – двоє. Всі тоді сподівалися, що загиблих буде небагато – одиниці. Але війна й далі робила свою чорну справу. Кільком дружинам перших загиблих (ми їх розшукали через військкомати) представники колективу концерну запропонували зустрітися і обговорити, як будемо перераховувати їм благодійну допомогу. На початку було 5 таких сімей. Тепер їх 60, на цій кількості ми зупинилися. І от 60 сім’ям ми надаємо щомісячну стипендію по 1000 гривень – до повноліття дитини. Ніби й не такі великі гроші, але вони не зайві. Тим більше, якщо дитина росте без батька. Шестеро з цих дітей вже досягли повноліття, 54 дитини залишаються у цьому списку. Крім щомісячної стипендії, вручаємо подарунки дітям, які йдуть у перший клас, вітаємо їх у День святого Миколая.

Співпрацюємо з районними і міськими адміністраціями, військкоматами, бо це ж не так просто розпочати спілкування з людиною, в якої така біда в сім’ї сталася. Цим людям потрібна не просто матеріальна допомога, а й моральна підтримка. І дружину, і дітей треба ж при цьому якомога менше травмувати.

Є серед наших підопічних особливі сім’ї, в яких батько після війни демобілізувався, а потім через деякий час покінчив з життям. Таким сім’ям ще важче, ніж тим, в яких батько на війні загинув, бо не всі це розуміють, не всі сприймають. І тому це подвійна біда. Але батьків у дітей у таких випадках все одно забрала війна – просто рани були не фізичні, а душевні. І їхні батьки все одно герої – тільки так я це сприймаю! Особливо ті, які пішли на війну в перший рік, коли йшли ще у повну невідомість.

– Не люблю фразу «Чужих дітей не буває». Ще й як «буває», бо дуже мало хто опікується чужими дітьми, як рідними. Але все одно є щось таке, що спонукає людей до благодійності. При цьому головне – не статки благодійника, а саме оте «щось», яке спонукає творити добро. Звідки бере початок ваше особисте прагнення до благодійності?

– Я ріс у багатодітній родині, і мені було 9 років, коли не стало батька. Тому я дуже добре знаю, як воно – жити без батька, як матері самій ростити дітей. А ще ж усе залежить від того, як людину виховували в дитинстві. Мене вчили допомагати людям, які в біді.

– Благодійність – це завжди ваша ініціатива, чи до вас звертаються з проханнями про допомогу, а тоді ви допомагаєте людям?

– Буває по-різному, але у випадку з дітьми загиблих бійців – це моя ініціатива. Інша справа, що через деяких час люди, яким я допомагаю, могли розповісти це іншим і порадити звернутися до мене по допомогу.

– Чому ви обрали саме дітей загиблих атовців (а не когось іншого) для своєї постійної програми благодійності? Чи спілкуєтеся ви з ними особисто, чи цікавитеся, як витрачаються благодійні кошти, чи просто підтримуєте родини загиблих?

– Насправді допомагав і допомагаю не тільки дітям загиблих захисників. Допомагав школам-інтернатам. Іноді на лікування дітей перераховую гроші. У нас бізнес сімейний, і тому благодійні програми – це справа моєї сім’ї. Хтось може 10 гривень перерахувати, а хтось 10 тисяч. А разом це велика справа. Ми ж частина суспільства, і якщо ми можемо допомогти дітям, які залишилися без батьків, або літнім самотнім людям, які на схилі літ не мають підтримки від рідних, бо просто немає в них рідні, то це треба робити, на мою думку.

А діти загиблих захисників – це спільний біль всього суспільства. Їхні батьки полягли за те, щоб війна не прийшла в наш дім, вони загинули і за нас з вами. Тому ми всі перед цими дітьми в боргу.

Я не цікавлюся, як вони ці гроші використовують, матерям їхнім видніше, на що саме витратити благодійну допомогу. Були спочатку думки, щоб за ці гроші щось купувати для дітей, але ми зрозуміли, що це неправильно. Одній сім’ї потрібно ліжко для дитини, а іншій – одяг, третій – ліки. Якщо люди звертаються з конкретними проханнями, то це одна справа, можна купити щось конкретне чи виділити гроші на лікування, а в інших випадках це недоцільно.

Зустрічаюся з такими дітьми у День святого Миколая. Найважче було в перший рік війни. Горе в осиротілих дітей було дуже свіжим, часто ще не до кінця усвідомленим. Душа розривалася на частини, коли я з ними спілкувався. Вдови загиблих бійців ще не знали одна одну, були пригнічені, не уявляли, як жити далі. Їм було страшно і важко. Діти, особливо маленькі, іноді просто ще не зрозуміли, що в с ім’ї сталося щось непоправне. Але діти є діти, їм потрібне своє життя, яке значною мірою складається з ігор і розваг. І дуже хотілося влаштувати їм свято, хоч родинам їхнім було й не до святкування. І коли діти таки відчули святкову атмосферу, то й матері їхні трохи відтанули. Перезнайомилися, деякі й подружилися. Спілкуються. Їх кількість щороку зростає, на жаль, але «досвідченіші» (страшне слово, коли йдеться про такий гіркий досвід!) вже могли підтримати тих, у чий дім біда тільки-но прийшла.

Моральна взаємопідтримка їм дуже потрібна, і вони мають тепер своє коло спілкування. На жаль, їх об’єднало горе, але добре, що вони об’єднуються, це допомагає їм вистояти.

Чимало цих жінок – зовсім молоді. І хочеться, щоб вони не поховали себе в горі, щоб зуміли ще влаштувати своє особисте життя, знайшли собі і своїм дітям опору в житті, міцне плече для родини. Не всі це розуміють, не всі визнають, але це нормально, життя ж триває.

– Настав щорічний період чи не найбільшого розмаху благодійних програм в Україні. Але так було не завжди. Тривалий час тисячі українських дітей або не чули про святого Миколая, або чули, але не знали про звичай робити подарунки в цей день. Так само колись тільки «підпільно» святкували Різдво або й не згадували про нього. Чи маєте ви якісь особливі власні дитячі спогади на тему святого Миколая, Різдва, Нового року?

– Зі святим Миколаєм нічого особливого з дитинства не пов’язую, бо тоді в нас були Діди Морози. Це вже пізніше ми дізналися, що це радянський витвір, яким замінили традиційного Миколая. І в роки мого дитинства ніхто не робив подарунків на Миколая. А Різдво святкували і колядувати ходили. Мама й до церкви ходила, а ми, діти, – ні. Але відзначали Святий вечір, Різдво, хрещені батьки вітали нас, ми «вечерю» носили. 14 січня перед тим, як іти в школу, ходили посівати. Батьки були простими людьми, ніяких посад не займали, то їх і не чіпав ніхто за релігійні свята. Можливо, якби були партійні чи при посадах серйозних, то було б по-іншому. Але і зараз, і раніше у святкові дні було дуже важливим спілкування.

– Що побажаєте своїм підопічним?

– Миру і спокою, здоров’я і радості! І не тільки підопічним – усім дітям, усім дорослим. Нехай 2020-й рік ні в кого не забирає найдорожчих людей.

Спілкувалася
Світлана ЧЕРЕМОШ