Від автора. Моя перша збірка громадянської поезії «Сполох» побачила світ якраз напередодні Майдану, коли про нього ще ніщо не віщувало – в жовтні 2013 року. Коли опісля, на Майдані, люди її читали, то не могли повірити, що це можна було так передбачити події і так відверто та різко написати. Збірка і справді виявилась пророцтвом, починаючи від змісту віршів, самої назви, до малюнка на обкладинці, де були зображені люди періоду Коліївщини, які біжать з вилами та косами до будівлі Верховної Ради. І це все дійство відбувається на тлі полум’я.

Потім побачили світ ще дві збірки громадянської поезії — «Горнило» та «Герць», які стали поетичною хронологією подій Майдану та війни з Московією. Реагуючи поетичним словом на ці трагічні і водночас героїчні події, не можна було оминути і дії влади. Тож з цієї причини написано чимало дошкульних віршів з гострою критикою діянь чи бездіяльності влади. Владу не потрібно любити. Любити треба лише Україну. А владу потрібно контролювати та критикувати, щоб не спаскудилася.

Громадянська поезія дуже виснажує — як емоційно, так і фізично. Здавалося, що вже наступило виснаження. Та події останнього року в політичному житті країни, страх і біль за долю України знову виливаються у віршованих рядках. Намагаюсь збагнути, яким чином ми вручили долю України людям, які нею до цього зовсім не переймалися. Моя поезія може і суб’єктивна, але я живу у демократичній країні, тому маю на це право.

Нас четвертина! Це не так і мало,
Хто не повівся на брехню з плюсів.
Колись так більшість вибрала Вараву,
Ісусу теж забракло голосів…
Ісусе! Христе! Боже милосердний!
Спаси нам Україну, сохрани!
Не відав люд, що у неділю Вербну
Її так підло зрадили вони!
Вони прозріють. Не карай їх, Отче!
Ми їхні вже спокутуєм гріхи.
Обдурять того, хто цього захоче
І в кого замість мізків  тельбухи.
Нас четверть! Але віри сила,
Незламний дух веде нас до мети.
І Україна все ж розправить крила.
Прости нас вкотре, Господи, прости!

Толерантність — це те, що завжди
Нам боком вилазить віками.
І могильні по світу сліди
Стираються з часом роками.
Ще також байдужість, терпіння
Засіли занадто глибоко.
Втрачаємо власне коріння,
І це не стає нам уроком.
Так можна защезнути зовсім,
Позбутися пам’яті,  мови.
Це статися може невдовзі,
Бо видно вже обриси змови.
Ми в правді шукаємо броду,
Потонувши в потоках брехні.
Байдужість, зневіра народу –
Це шлях до поразки в війні.
В війні, що віками триває,
Що нищить історію, мову,
Культуру, свідомість вбиває,
Державності нищить основу.
Війна ця щоденно, щомиті
Ведеться навколо і всюди,
Контужені, зранені, вбиті,
З екрану зомбовані люди.
Усюди манкурти, чужинці,
Та нас це чомусь не лякає.
Коли вже збагнуть українці,
Що нас толерантність вбиває?!
Вбиває байдужість, терплячість,
По-тихому, так, як отрута.
Та де ж ті інстинкти звірячі,
Щоби перегризти ці пута?!
Та вовк  відгризе собі ногу,
Щоб вирватись лиш би з капкану…
А ми, за свою перемогу,
Піднімемо шлунок з дивану?!

Майдан безмовний… В білих кольорах,
Такий чужий від фальші, лицемірства,
Бездушним став, хоч в рідних прапорах,
Заціпенів від пафосного дійства.
І серце краяв невимовний біль,
Нудотно все, прилизано, нещиро.
В людей, яких завезли звідусіль,
Було в душі буденно все та сіро.
Та зовсім інше – Марш Захисників,
Йшли ветерани, ампутанти, вдови,
Сльозило від  протезів і візків,
І були зайві пафосні промови.
Смерті не раз дивилися в вічі,
Втрачали своїх побратимів в бою,
Тож народ, що стояв на узбіччі,
Їм щиро виказував вдячність свою.  
І «ДЯКУЮ!!!»  – лунало від душі,
Воно звучало не одну годину!
Це важко передати у вірші,
Як віддавали вдячності данину.
Лилися сльози, вдячність, співчуття,
Лунало «Слава…», оплески невпинні,
Духовна єдність, душ людських злиття,
Народу єдність, мов зв’язки родинні.
Коли потік цей влився на Майдан
Він враз  ожив, набравши знову сили.
Не до душі йому був балаган,
Яким парад військовий замінили.
Майдан людьми наповнився  ущент,
Горіли очі, і душа щеміла…
До них не приєднався президент,
Та більшість цього навіть не хотіла!

Горить на Сході і палає,
А в Центрі йде процес гниття…
І хор Вірьовки нам співає
Яке наверх спливло сміття!
Якби не хор, з-за тої хати,
Ніхто би бучу не підняв! 
Бо ж можна термос пригадати,
З порноактрисою зрівняв…
Що ще потрібно щоб збагнути
Для чого цей проект – «Квартал»?
Щоб меншовартість впиханути
Через паршивий серіал!
Щоб пам’ять знищити, культуру,
Посіять в душах гниль і цвіль,
Хохляцьку ширити натуру,
Щоб ріс на ниві лиш кукіль.
Хохли сміються, аплодують
Тупим і примітивним жартам.
Та смороду гниття не чують,
Їм би пожерти і пожрати!

Повернуться! Лиш тільки не усі
Обняти зможуть матір чи дружину.
Не всі сліди залишать по росі,
Не всі розкажуть казку на ніч сину…
По небу хтось повернеться в свій дім,
Та рідних обійняти вже не зможе…
Хай вічна пам’ять буде їм усім,
Дай сили горе пережити, Боже!
Війна всіх душі обпекла вогнем,
Вони назавжди вже тепер солдати.
І біль від втрат не щезне з новим днем,
Їх довго будуть ще з війни чекати.
А діти в небі поглядом своїм
Шукати на хмарині будуть тата…
Незрозуміло зовсім буде їм –
Чому ніколи він не зайде в хату?
Чому портрет із стрічкою навскіс?
Свічки, лампадка, мамина молитва…
Чому так часто очі повні сліз,
А сиротинка – слово, наче бритва?
Таких дітей в країні тисячі!
Лишень любов їм може дати крила.
Хай з ними Янгол буде на плечі,
Батьків полеглих передасться сила.
За їх страждання, сльози  матерів
Горіти в пеклі клятим московитам!
Кривавих там рашистів-упирів
Давно чекає сатана і свита.

Все, що спонукає відгукуватись на події в державі, викладено у вірші, написаному ще сім років тому:
Любіть Україну до сліз у очах,
До болю у грудях і щему!
Любіть не заради, за благо чи страх,
Любіть кожен сам, по-своєму!
Не вголос любіть і не напоказ,
Щосили б’ючи себе в груди.
Любіть почуттям, як батьки люблять вас,
І легко душі вашій буде!
Любіть до глибин недосяжних душі,
До дна, що у власній кишені!
Любіть не за статки свої, бариші
І будьте у цім навіжені!
Любіть не за те, що вона вам дала
Чи ще зобов’язана дати!
А тільки тому, що вона лиш була,
Як в кожного – батько і мати!
Любіть не за розкіш і сяйво вогнів,
Хоч важко за злидні любити…
Любіть! І щоб кожний із вас захотів
Для неї в житті щось зробити!

Мирослав Вересюк, член Національної спілки
журналістів України