Двох його соратників Юрія Поправку та Юрія Дяківського (посмертно – Герої України), із якими він їхав на Схід, закатували. Із жорстокістю, яка шокує, — за словами Віталія, їм зняли заживо скальпи, різали кусками спину, переламали ноги. А потім стратили…

За словами Віталія, його врятувало диво, а вірніше, молитва.

У когось могла закрастись думка, що Віталій міг зламатись… Але в цей час до терористів поїхала визволяти сина його мати — вінничанка Галина Купрій. І якби це було так, їй би віддали Віталія чи хоча б дозволили зустрічі. Але цього не сталось — навпаки, з нею зустрівся тоді ще живий Захарченко і поставив умову: її сина обміняють на захопленого ватажка Губарева.

І їй дали можливість виїхати з ОРДЛО. Це також мо­же розглядатись як причина — чо­му Віталія не стратили.

І раптом — скупе повідомлення після публікації:

– Шукайте земелю Сторожа, він там заправляв. І курував захопленням Сло­в’янська, — порадив нам читач сайту. – Він набагато вищий Абвера, Гіркіна.

Ого..? Була зрозумілою наша реакція, бо ж вже, напевно, вся Він­ниччина, як і вся Україна, знає про так званого офіцера СБУ — а на той час праву руку Гіркіна – Абвера Сергія Здрилюка, який народився і виріс у с. Фронтівка, що в Оратівському районі.

То хто такий цей найвпливовіший Сторож — вінничанин, який керував терористами на Донбасі і розпалював там війну?

Підказку нам дав сайт «Миротворець».

Бо мало хто у нас, на Вінниччині, досліджував роль у захваті Слов’янська і війни на Донбасі нашого земляка. Сторож — це позивний полковника-десантника Олександра Пегішева, вказує сайт. Він Герой Росії, «афганець», учасник Чеченської війни.

– Дійсно, — як стверджують його земляки, — Олександр виріс у Сальнику і закінчив школу №3 у Калинівці. Він став не лише Героєм Росії, але й сьогодні очолює Спілку Героїв Росії. У неї входить і той самий розвідник Анатолій Чепіга, який засвітився в отруєнні Скрипалів у Англії, вивезенні Януковича до Москви. І ще десятки тих, кого удостоїв Путін таких високих звань за захоплення Криму та Донбасу.

Ще не так давно в Кали­нівській школі, яку закінчив Пегішев, висіла Почесна дошка і цей випускник вважався героєм. Бо Олександр Пегішев був учасником війни в Афганістані і став легендою Росії.

Олександр Ігорович народився у 1962 році. Після випуску вступив до Вінницького мед­університету. А через рік ще до Ленінградського вищого військового загальнокомандного училища ВПС. Медінститут покинув. Після закінчення став офіцером, десантником, розвідником. Пізніше закінчив загальну військову академію в Росії та академію держслужби. Між цими навчаннями потрапив до Афганістану. Потім були Єреван, Баку, Тбілісі і стрімкий ка­р’єрний ріст. Працював у штабі ВДВ. Має великий досвід керування розвідкою та диверсійними групами. Він без роздумів зачищав неблагонадійних СРСР, а потім Росії опозиціонерів. Десантно-штурмові бригади якраз для цього і створювались. Вперше СРСР зухвало порушив кордони і ввів війська у суверенну державу Афганістан, пославши туди добровільно-примусово воювати за «інтернаціональний обов’язок» українців, росіян, інших представників республік, що входили до СРСР. На цій війні загинуло до 8000 радянських солдатів, в т.ч і з Вінниччини. А тих, кому пощастило повернутись не «Грузом-200» у «чорних тюльпанах» (похоронні літаки), стали називати «афганцями». І вони з того часу беруть активну участь у житті як Росії, так і України.

– А ось те, що станемо по різні сторони барикад, — не могло приснитись у найстрашнішому сні, — говорять «афганці» — його земляки.

– Випробовувати жорсто­кість, навички вбивств і захватів на своїй батьківщині можуть «рєдкі уроди», — сплюнув зі сльозами на очах «афганець», його тезка.

– Олександр навчався, дружив і закінчував школу разом із Олександром Домбровським, народним депутатом України не одного скликання та губернатором Вінниччини. Йому орден Героя вручав особисто тоді Президент Росії — Єльцин. І якраз у цей день у Пегішева помер батько, який служив у війсь­ковій частині біля Калинівки, де розміщені військові склади. Але до урочистостей йому ніхто про це не говорив. І лише після вручення Зірки Героя Єльцин повідомив про цю втрату. Далі йому вже вручили квитки на літак і доставили на похорони. А батька не хоронили і чекали приїзду сина. І він встиг попрощатись…

Зрозуміло, що не просто так його вшановували у Калинівській школі. Багато хто із впливових земляків це лобіював. Зокрема директор, — діляться випускники школи, які навчались із Олександром в один період. А потім, коли дізнались новину, відхрестились усі — зняли портрет. Бо ж земляк стрімко із героя перетворився на військового злочинця.

– Батько його помер давно, а ось мати — в минулому році. Але сина на похоронах не було. Він у цей час вже був внесений в списки сайту «Миротворець» як військовий злочинець. Родичі кажуть, що мати таки побувала перед смертю в Москві у сина. Бо знала про свою невиліковну хворобу. Напевно, її підкосило і те, що син став персоною нон-грата в Україні і з героя перетворився на злочинця, який керував захопленням і вбивствами земляків, в тому числі і Віталія Ковальчука. Погодьтесь, випустити його, десятки інших полонених із Вінниччини допомогло б одне лиш слово Сторожа… Але він його не сказав.

– З міста, де всі один одного знають, виїхала на заробітки і його рідна сестра Галина, яка до цього працювала в ра­йонній владі, — діляться сусіди. – Племінниці живуть… Кажуть, що вчинки дядька засуджують.

На жаль, ось такі факти, коли рідні – прихильники Путіна, а інші родичі його ненавидять і за Україну — в нас не дивина. Але тут особливий факт. Коли Олександр пішов на пенсію, він за сприяння російської влади побудував власну бізнесімперію. Але знову, вже із ідейних переконань, повернувся на військову службу і поїхав керувати захопленням Донбасу навіть не за наказом, а добровольцем. Сьогодні він не лише в Росії, але й серед сепаратистів та терористів велика шишка. Саме він координував десятки операцій проти України та її війська.

Періодично вручає ватажкам терористів та сепаратистам, які відзначились в боях з українськими ЗСУ, вбили найбільше українців, нагороди. Його зафіксували в ОРДЛО тисячі фотокамер… І він не криється, а, навпаки, позує… Тільки уявіть собі, що відчуває людина, яка, маючи мільйони, горда за те, що стимулює війну, вбивства на рідній землі?

– Звідки така ненависть до України, жорстокість до своїх земляків, бажання їх вбивати ДОБРОВІЛЬНО?

Це запитання ми ставили тим, хто з ним ріс.

– Розумієте, він не жертва обставин, а ідейний прихильник того, що Росія й Україна мають бути однією державою. І тоді вони зможуть проклятим америкосам дати відсіч. Вбивати і зачищати інакомислячих — це його професія. Подивіться його біографію — спочатку це робив у Афганістані, по­тім — Гру­зії, ін­ших точках, далі Чечня… А собака, ко­ли почув кров… тягне…

Він тут навіть доб­­ротний будинок майже побудував, бо хотів сюди приїздити. Як дачу. Має дружину, трьох доньок, ону­ків, забезпечений усім, живе у Москві. У відставку пішов полковником. Чого не вистачало Герою Росії із українським корін­ням іще?

Вже останні роки, коли він приїздив до Сальника на поминальні дні, на могили рідних, відчувалась якась злість у висловах, ось, мовляв, які дурні ці хохли, що до Європи прагнуть. До Росіі і тільки до Росії.

– Чого він став карателем власного народу і заплямував свою біографію такою сумною сторінкою, по суті, став міжнародним військовим злочинцем — для всіх просто шок! — не стримують емоцій його сусіди.

Цікаво, чи зустрічався в Слов’янську захоплений в полон вінничанин Віталій Ковальчук із Сторожем і Абвером, земляками — ватажками терористів на далекому Донбасі? Бо ж був першим полоненим, і його допит демонстрували по всіх телеканалах Росії. Для цього потрібні були комунікації вже не лише терористів, феесбешників і російських воєначальників, пропагандистів-журналістів…

Це запитання ставимо йому, демонструючи фото.

– Чув про Абвера. Тільки там його називали Адлер. Сторож, напевно, був дуже засекреченим. Чи зустрічався? Не знаю, бо мене постійно водили на допити чи переміщували із зав’язаними очима…

– І саме ця деталь особлива. Бо ми не чули від жодного іншого полоненого про те, що йому зав’язували очі…. Значить, там був присутній хтось дуже утаємничений і той, хто остерігався чогось…

Про те, що саме з ним спілкувався Сторож чи Абвер — важко стверджувати.

Але те, що доля звела земляків в якості жертви і катів — в одному пекельному місті і в один час — факт. І це був початок війни, яка просто перемолола їхні долі у величезній м’ясорубці.

У долі Віталія це була перша, та не остання несподіванка. Бо далі він саме там, у застінках тюрми, зустрівся із вінницьким журналістом Лефтером. І не земляки, а саме американський журналіст Симон доклав максимум зусиль до його визволення.

На жаль, досі не відома доля мами Галини, яка вдруге поїхала визволяти сина. Чи мали до її зникнення відношення ті ж самі ватажки захопленого Слов’янська — досі таємниця.

А що думає з приводу такої цинічної зради України його товаришем із дитинства та однокласником Олександром Пегішевим його земляк, а нині ексдепутат та ексгубернатор, який нещодавно зробив заяву, що йде із політики, Олександр Домбровський – ми запитали у нього.

– Так, я дійсно навчався і дружив у школі із Олександром. Але після школи наші шляхи ро­зійшлись. Подальшу його долю і те, чим він займається, не відслідковую.

Такі шокуючі історії, як правило, обростають тисячами версій, гіпотез і припущень. Може, навіть і неправдоподібних.

Одна із них про досі нерозкриті вибухи на військових складах у Калинівсь­кій війсь­ковій частині.

– Скажіть, якщо Сторож з таким добровольчим запалом очолює і стимулює від імені Росії донецьку війну проти України, нагороджує тих, хто вбив десятки і сотні наших військових та мирних жителів, то чому в Калинівці не може проглядатись слід диверсійно-терористичної групи, до якої він мав стосунок? Готував чи консультував. Адже, напевно, бував на території частини, бо ж там працював його батько, добре знає місцевість і як непомітно проникнути на територію та непомітно зникнути. Або стимулювати завербовування когось тут, хто це здійснив, — роздумують його земляки у Калинівці.

Як лише таких покидьків земля носить? Що тобі, чоловіче, не вистачало? Крові, біди, сліз матерів твоїх земляків? Як ти міг — українець – стати катом власного народу?! Чому через таких як ти ми мали покинути мирні професії і йти по мобі­лізації захищати свою країну на далекий Донбас? — діляться демобілізовані учасники війни на Сході. А їх у Кали­нівському районі чимало. Більше 10000 на Вінниччині.

А в Україні вже більше 10000 загиблих. Хто і коли відповість за це?

Тетяна КВАСЮК
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ