У той день, коли по всіх телеканалах показували обмін полоненими, зупинилось серце чоловіка однієї із них — Галини.

Всі безмежно раділи і плакали від щастя. А Олександр Ковальчук — від розпачу, бо знову не побачив серед них матір трьох їхніх синів Галину, яка в перші дні війни кинулась визволяти із полону в «ДНР» сина Віталія. Він став одним із трьох перших заручників терористів на Донбасі. 6 років пошуків і три інфаркти від власного безсилля і бездіяльності влади. Шокуючої несправедливості щодо синів… Четвертий став фатальним.

Коли всі святкували Новий рік, батько мертвим лежав три дні в будинку в Іллінцях на очах безпомічного сина — інваліда І групи Едика. Два його брати, щоб заробити на прожиття, підробляли ремонтами квартир в іншому місті.

Сліди матері Галини Купрій загубились тоді, коли вдруге поїхала виручати сина з полону в «ДНР» і була захоплена бойовиками ще в 14-му. До сьогодні її місце перебування не відоме.

У країнах, де людина не на папері — вища цінність держави, кожного із членів цієї родини возвеличували б і ставили за приклад. Бо кожен герой! Але давайте разом побачимо, яке пекло поневірянь довелось пройти кожному із них за ці 6 років війни.

Влад Ковальчук — тоді студент Він­ницького медуніверситету – одним із перших пішов на Майдан і став активним учасником Революції гідності.

Це його тоді намагались затягти в кайданках у тюрму він­ницькі берку­тівці, увірвавшись вранці в квартиру у Він­ниці на Вишеньці.

Йому шили «організацію масових заворушень» — а це 7-15 років тюрми. І врятували Влада його соратниці — дівчата Марія Вітер та Олена Васількова. Вони просто лягли під колеса машини «Беркута» на сніг.

Але мить перемоги Майдану сім’я Ковальчуків не встигла відчути.

Бо їхнього другого сина Віталія Ковальчука, ледве живого від тортур, показували російсь­кі, а потім всі світові ЗМІ по телебаченню як представника «Правого сектора» в захопленому Слов’янську. Це були перші полонені сепаратистами українці. І тоді у бранців була знайдена візитка Дмитра Яроша, що прогриміла на весь світ.

– Нас було п’ятеро, і ми поїхали на Схід як розвідники батальйону Кульчицького, щоб побачити і оцінити там ситуацію. Їхали ж в один з районів України! Їхали з миром. Але нас обстріляли і трьох захопили в заручники сепаратисти. І закинули у підвал Слов’янської тюрми. Я сидів разом із своїми побратимами — Юрієм Дяківським і Юрієм Поправком (вони посмертно стали Героями України). З них заживо зняли скальпи, Дяківському ще виламали пальці, мені поламали ноги і різали шкіру на спині. Вже тоді я там особисто бачив російських феесбешників, один із них вдарив мене в обличчя, і досі є шрам від розсіченої брови. Три рази переписували так звані журна­лісти мою заяву по російському телебаченню під тиском, яку ви бачили. Ми всі чули, як у страшних муках добивали депутата Рибака за український прапор. Далі, як ви знаєте, його тіло із закатованим моїм товаришем знайшли у річці із споротими животами. Я зустрівся з їхніми рідними після полону. Досі пам’ятаю ту машину смерті, куди нас саджали. Тепер я розумію, — везли до тієї річки, щоб убити. А мене врятувало диво. Ведуть мене туди — а я молюсь.

— Що ти робиш? – запитав Нос (відомий поплічник Гіркіна).

— Молюсь, – сказав я і далі продовжував. Вони переговорили і підкинули мене назад… Повернули в підвал.

Не лише Ковальчуки, але й вся Україна та світ були шоковані першим російським відеорепортажем із затриманими терористами Гіркіна українцями.

Що робити, куди стукатись?

Не отримавши позитивної відповіді, «як врятувати сина» від держави, міжнародних організацій, подались батьки із Вінниччини на невідомий Донбас самі. Безпомічного брата-інваліда із психічними розладами, який у будь-яку мить міг спалити не лише хату — всю багатоповерхівку, залишили на сина Влада. Він, як міг, суміщав навчання у Вінницькому медуніверситеті і догляд за інвалідом І групи… Тоді закінчував другий курс.

– Перший раз Галина проникла до бойовиків, переодягнувшись у монаший одяг. Вона стала символом матері, яка була готова на все, аби врятувати сина, і пішла у лігво терористів… Це дуже важко озвучувати, але так звані миротворці-рубанівці запросили за визволення хлопця 40000 у.о. Де взяти такі гроші родині патріотів, яка з трьома дітьми мешкала в однокімнатній квартирі?! — шокує розповіддю подруга Галини Тетяна.

Вона таки добилась зустрічі зі ще живим їхнім командуючим Захарченком — а він їй сказав їхати до Києва та повідомити, що готовий поміняти її сина на лідера сепаратистів Губарева…

Мати з надією та в супроводі батька почала прориватись вже до нашої влади. Якби тоді її почули! Якби, як у Ізраїлі — життя власного громадянина поставили вище за усе! Не було б ні її полону, ні інших жертв і митарств родини. Бо ж Губарева таки віддали… але пізніше!

Всі знають, як вела себе мужньо і безстрашно ця жінка. Як боролась за сина і давала всі можливі пресконференції та інтерв’ю у Вінниці, в т.ч. і нашій газеті…

До Віталія у камеру посадили затриманих сепаратистами журналістів: американця Симона Островського та вінничанина — Сергія Лефтера.

Саме вони й донесли світу, що Віталій ще живий, що він, як реабілітолог та один із кращих фітнес-тренерів України, у камері допомагає хлопцям лікувати рани та переломи…

Серце матері та батька рвалось в очікуванні і безнадії. Мати не змогла виконати умову Захарченка щодо обміну. Їй відмовили представники влади. І вона знову з батьком подалась на той ненависний кордон, що розкраяв серце України, бо телефонував вже із волі Симон, казав за Віталика… Знали, що він під щоденним мечем смерті.

– Тієї фатальної ночі ми присіли в кафе поїсти, почали розпитувати міс­цевих, може, у когось є родичі у бойовиків… До нас підсіла жінка. Назвалась Наталею Нагорною, директором кафе. Сказала, що там, у самообороні бойовиків, у неї є знайомі і в міліції… І вона за 1000 доларів поверне нам сина…

Яка б мати встояла? Ось і наша Галя пішла із цією Наталею у невідомість до сепаратистів. Ми домовились, що я тим часом їду до Ізюма, де стояли наші калинівські «ягуарівці». Ми тримали зв’язок. Спочатку я дізнався, що вони з тією Наталею ночували у полковника міліції Давиденка в будинку. Але вночі Наташа викрала для чогось у того офіцера документи і втекла… Дружину затримала охорона…

Дружина вийшла на зв’язок 8 травня. І останні слова її були обнадійливі:

– Готові міняти! Їдь в Ізюм, сказав Давиденко, що туди і я їду.. Посадили у фургон. Сказали, везуть у бік Харкова…

Але це була брехня. Ніхто туди її не віз. З того часу — повна невідомість, — ділився з нами ще живий чоловік Галини — Олександр Ковальчук.

Як тільки батько повернувся із передової зі звісткою про зникнення вже двох най­ближчих людей, у Влада в мед­університеті розпочалися канікули, і він як патріот і член УНА-УНСО відгукується на пропозицію друзів по Майдану та проводу і їде на навчання під Вінницю, а потім до Новограда-Волинського.

– Їм керівники пояснювали, що вишкіл потрібен кожному патріоту. А безпосередній командир Богун (так нам його відрекомендували), представник київського відділення УНА-УНСО, дав підписати листок із поясненнями, що це, мовляв, контракт для того, щоб вони тут навчались кілька місяців. А далі поїдуть додому і вже кожен вирішить — хоче він служити чи ні, — ділився батько.

Далі батька Олександра, який доглядає Едика, скошує обширний інфаркт. Брат-інвалід залишається напризволяще… Мати захоплена сепаратистами в заручниці і невідомо де, як і брат… Таку реальність застає Влад, приїхавши додому після цих «курсів»…

Зрозуміло, що Влад залишається у Вінниці і як може допомагає…

– Аж раптом повідомлення із частини — мовляв, дезертир!!! Ухиляється Влад від служби… Якої служби? Я ніяк не міг второпати, бо ж він телефонував тому Богуну, я на ім’я командира військової частини написав заяву, в якій вказав всі обставини і те, що Влад не може відбувати службу.

У цей час Віталія звільняють з полону. Він повертається додому ледве живий. Як би сказали в народі, «одні кості». Він і дотепер не має статусу учасника АТО.

Невдовзі стає відомо, що проти Влада, з ініціативи командування військової частини, порушено кримінальну справу за дезертирство.

– Уявіть собі тепер стан нашої родини: Едуард інвалід, у нього постійні психічні розлади, батько доведений до інфаркту цими всіма подіями, він вже не ходить, а його носить по всіх інстанціях… Влад, що вже перебуває в розшуку і не може офіційно оформити опі­кунство над братом.

Вже після визволення я з ранку до вечора мотаюсь по яких лише можна інстанціях. Ми всі, як можемо, шукаємо нашу маму, бо її розшукує лише Міжнародний Червоний Хрест. У список на обмін від України її не беруть, бойовики не підтверджують її перебування у їхніх в’язницях, бо ж не військовополонена… То де вона? Може, ув’яз­нена, може, продана в рабство, може, викинута на смітник?! Ми живемо невідомістю і перевіряємо кожне прізвище — як живих, так і мертвих. Вже здали ДНК, навіть просили перевірити тіла бомжів, викинутих під Донецьком на смітник.., — розповідає із комком у горлі Віталій, що сам пережив страшні тортури та полон.

– Господи, що ж це за закони такі, що злочинці, вбивці, казнокради спокійнісінько ходять на волі, а за цією дитиною справжні лови організували? — обурювалась подруга зниклої матері Таня ще тоді, коли ми два роки тому робили журналістське розслідування щодо цієї родини.

І після нього тисячі людей, які знали цю родину, цих хлопців-патріотів, просили то­дішнього президента Петра Порошенка, інших керівників України допомогти цій родині і закрити справу.

– Ага, допомогли… Пішли до одного правоохоронця за рекомендацією волонтерів. Він взяв 7000 і пообіцяв зняти Влада із розшуку та закрити кримінальну справу. Ми повірили.

Тому Влад одразу почав по своїх каналах з допомогою волонтерів шукати матір. Йому призначили зустріч у Маріуполі, обіцяли одразу переправити…

– Але його там як останнього сепара місцеві поліцейські, по суті, викрали, закрили в підвал і дубасили, ну, приблизно, як мене в катівнях «ДНР», — з болем розповідає Віталій.

Виявилось, він продовжував залишатись у розшуку і його прийняли за перебіжчика-дезертира.

Про матір, брата, його майданівське минуле ніхто й чути не хотів. І коли Влад зрозумів, що його просто по-тихому можуть тут прикінчити, може, і на чиєсь замовлення, вдався до відчайдушного кроку — розтяв собі вени. Доведеного до відчаю хлопця, що перебував на межі життя і смерті, привезли до лікарні. Отож, офі­ційно зареєстрували. І це стало його спасінням.

Лише тоді його в кайданках, як злочинця, доправили в Житомир на суд.

Вже там з ним зустрілися я і батько. І адвокат, який заявив про повне беззаконня щодо брата.

Після цього батько пережив ще один інфаркт. Але інвалід­ність він так і не отримав… Знаєте, як буває — водили ка­бінетами…

Востаннє Олександр Ковальчук, батько 3-х синів, приходив у нашу редакцію восени. Через сльози наспівав нам пісню, яку він сам написав і виконував на всеукраїнському зльоті родин полонених та зниклих безвісти. Було видно, що він уже на краю відчаю. Говорив про ясновидицю Гарафіну і що вона напророчила їм швидку зустріч…

І ця пісня та його творчість немовби стали рятівною соломинкою в цьому жахові буття і невідомості.

У Влада вже тоді відбувся суд. І йому дали рік умовно. Родина раділа і за це… Бо ж могли і засадити на 5 років.

– Там емоції не діють. Тому вдячні нашому адвокатові — людиною виявився. Якби ви знали, скільки у нас шахраїв, які діють під вивісками «лжеволонтерів» та «атовців» здерли грошей, — ділився тоді ще живий батько.

– Мені дуже жаль цю родину. Я допомагаю їм чим можу. Адже сама біженка із Донецька й інвалід – тому розумію їхні проблеми.

Олександр телефонував мені перед смертю, хотів дізнатись про секретну тюрму у Донецьку. Сподівався, може, там його дружина. Тому й зателефонували мені із поліції і повідомили про його смерть. Прошу в ці дні Різдва всіх небайдужих людей не залишати цих сиріт — трьох хлопців напризволяще. Допомогти їм із братом-інвалідом.

Влад і Віталій — справжні патріоти України, розумні й інтелігентні хлопці із вищою освітою: Влад — психолог, Віталій – юрист-міжнародник. Невже і нова влада проігнорує таких людей? Вони перенесли 6 років мук пошуків! 6 років власних митарств.

Люди, допоможіть їм знайти себе у цьому світі і рідну матір! Вона не лазутчиця і терористка — вона всього лише мати, що поїхала визволяти сина і поставила на плаху власне життя!

І лише вчора, на 9-й день після смерті батька, ми вимушені були з братом Владом знімати з нього умовну судимість за те надумане дезертирство.

Тепер Віталій єдина близька людина свого брата Влада. І на їхніх руках безпомічний брат-інвалід.

Але батька вже не вернеш! І хтозна, може, ще тут, у переднебесному польоті душі, він розшукає свою половинку і матір власних дітей там, за тими клятими кордонами лиха і сліз, крові і смертей. Бо ж люблячим душам ніякі кордони не перешкода – ні на землі, ні на небі!

А сини ждуть маму і готові віддати все, аби обійняти її. Навіть на самопожертву — як вона за них.

А ось щодо держави? Як ви, тоді – окрилені Майданом?.. Тепер ви розумієте, чому зараз з України просто «валять» маси розчарованих громадян?