На фронті познайомилась з Миколою, вже готувались до весілля, але його вбила ворожа куля. Вона похоронила друга, і коли поверталась додому, попросила водія виключити російський фільм у маршрутці. А він викинув її посеред ночі на дорозі. Як тут не згадати Валуєвський указ: “…не было, нет и не будет украинского языка!» Побратими Яринки знайшли негідника і розібрались з ним по-чоловічому, – починає розмову відомий письменник.

Магнітом потягнуло на малу Батьківщину! .. Так оцінили земляки повернення із столичного Києва у рідний Іванів Калинівського району українського письменника Олега Чорногуза, головного редактора журналу “Перець” ВУС (видання українських сатириків). Тут він народився і виріс, тут його батько Федір Данилович працював ветеринаром, а мама Оксана Андріївна займалась домом і родиною. Звідси творча стежина повела його у редакції “районок”, у Київський університет ім. Шевченка на факультет журналістики і далі у безмежний світ.

Олег Чорногуз — майстер сатиричного роману, особливо популярні його “Аристократ із Вапнярки” і “Претенденти на папаху”. В Україні він став лауреатом багатьох літературних премій, отримав ордени і відзнаки, був делегатом 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН від України. Твори Олега Чорногуза перекладені на 22 мови світу. Після смерті дружини він живе у батьківській хаті у Іванові, а поряд будує новий дім.

– Ми з дружиною познайомились у Тимірязєвській бібліотеці у Вінниці у 1962-му, – згадував Олег Федорович Чорногуз. – Я, 26-річний співробітник молодіжної газети «Ленінське плем’я», побачив дівчину з косою до пояса, вона мені відразу сподобалася. Заглянув у її бібліотечну картку – Лідія Мазур. Розговорились. Абітурієнтка розповіла, що готується вступати до Вінницького медінституту, а поки що працює в лікарні. І тут я провів журналістське розслідування! В лікарні знайшов її адресу, Ліда знімала куток у бабусі, я залишив записку з номером редакційного телефону. Зустрілись… Того року Ліда не вступила до медінституту, вдалось уже наступного. Після першого курсу ми одружились і більше 50-ти років були разом. Ліда обрала фах лікаря-кардіолога, захистила дисертацію, отримала диплом кандидата медичних наук, звання лікаря вищої категорії. Після багатьох її публікацій в медичних журналах Лідію Степанівну запрошують в престижну Нью-йоркську академію наук в галузі медицини. І водночас у клінічну лікарню «Феофанія» при державному управлінні справами у Києві. Ліда заради мене залишається в Україні і приймає запрошення від керівництва «Феофанії». У нас син, дві внучки і правнучка. Сім років тому Ліда несподівано захворіла. Спочатку рак грудей. Операція. І незабаром пухлина в голові. Перший інсульт, другий. Мені було дуже боляче, коли дружина страждала отримавши такий «букет» хвороб. Її біда стала моєю бідою. Я до цього не писав віршів. Але тут смуток і біль, а швидше підказка серця, змусили мене взятися за поезію. Я написав кілька пісень присвячених Ліді, як найдорожчому другу, однодумцю, дружині. У видавництві «Музична Україна» видаю збірку пісень з нотами і текстами “Відлiтають хмари в сиву осiнь, як i нашi золотi літа». Поміж композиторів такі імена, як Олександр Білаш, Віталій Кирейко, Віктор Охріменко. У пісні, яка дала заголовок книжці, є слова,що живуть і зараз у моєму серці і житимуть доти, поки ми не будемо разом… У кращих, у справедливіших світах: « Я ж тебе кохаю, мила, й досi, ти для мене досi молода … ».

– Ви заснували премію імені вашого земляка поета Степана Руданського…

– Я дуже щасливий, що протягом життя заснував чотири літературні премії — імені Степана Руданського, імені Остапа Вишні, імені Степана Олійника і міжнародну премію української родини Воскобійників. Я презентував нашу спільну книгу – Воскобійника і мою, – в перекладі на англійську “Повість моїх літ” у Пенсільванському університеті США і там уперше отримав премію родини Воскобійників за кращі мемуари року. Цікаво, що другу премію отримала наймолодша донька гетьмана Павла Скоропадського – Олена. Тоді їй було близько ста років. $10 тис. Олена От-Скоропадська віддала на музей батька гетьмана Павла Скоропадського, а другу частину – Львівському сиротинцю.

25 травня 2019-го Олексій Воскобійник на 97-му році пішов засвіти, але родина Воскобійників зберегла премію його пам’яті. Батько Олексія, Григорій Воскобійник, був розстріляний у 1937-му у віці 42-х років, – тільки за те, що мав м’ясний цех. Сам Олексій Воскобійник з мамою і братом приїжджав у Вінницю у 1942-му році , коли гітлерівці відкрили поховання людей, страчених радянською владою. Та тоді в тих розкритих могилах вони тіла батька не знайшли. Вже за часів нашої Незалежності могилу Григорія Воскобійника ми виявили в урочищі Триби під Полтавою.

У родині Воскобійників, яка втекла на Захід, було три сини: Михайло, Олексій, Іван. Михайло займав пост голови УНР, він доктор історичних наук, кореспондент «Голосу Америки», радіостанції «Свобода». Іван і Олексій закінчили у Німеччині будівельний навчальний заклад. Іван несподівано помер від інфаркту. Будівництво залишив Олексію і його дружині Галині.

Ставши на ноги, здійснивши «американську мрію», вони стали меценатами в боротьбі за незалежну Україну. Олексій з Галиною засновують фундацію імені Івана Багряного, видатного українського письменника, номінанта на Нобелівську премію, до якої він не дожив кілька місяців. Сухоти поклали у могилу автора багатьох відомих романів, що перекладалися чи не на всі мови ООН. Фундація Багряного існує і досі. Я мав честь отримати цю почесну Міжнародну літературну премію за свою публіцистику.

Я познайомив пані Галину і пана Олексія з Його святістю Філаретом. Тоді якраз з руїн піднімався Михайлівський Золотоверхий собор. На його відновлення родина Воскобійника пожертвувала $250 тис., вписавши свої імена золотими літерами на стіні Золотоверхого, який був зруйнований у 30-ті роки тоталітарним режимом Сталіна. Ще $1,5 млн вони вклали у розвиток Національного аграрного університету України. Тепер наші студенти-аграрії можуть поїхати у США на стажування і, відповідно, молоді американці приїжджають обмінюватись досвідом з українцями. Диплом НАУ є міжнародним.

Минуло уже сім місяців, як немає моєї дорогої, незабутньої дружини Лідії Степанівни. Ми мріяли з нею відсвяткувати 60-річчя спільного життя у новому домі. Не судилося… Я заклав фундамент цього будинку ще за життя Ліди, свято вірячи, що вона до цієї знаменної дати доживе. Боляче, але… Я назвав цей дім – Лідиним домом. Тут буде наш музей. Тут зберігатимуться її наукові статті, книги. Як і мої.

Завершення будинку заплановане у 2020-му. Якщо плани збудуться, то 15 квітня будемо вручати премії імені Вашого покірного слуги Олега Чорногуза за кращий сатиричний, гумористичний роман року. А для членів Клубу українських меценатів нагородою стануть білі статуетки із бронзовими написами «СміхОскари» . Фонд очолюють директор АТ “Зернопродукт МХП” Володимир Онука і регіональний директор Томашпільського ПрАТ “Зернопродукт МХП” Володимир Романюк, які живуть під девізом «Не хлібом єдиним»!

Від редакції. Зрозуміло, що ця резонансна історія залишила у кожного із вас власну думку. Просимо вас ділитися своїми роздумами із нами. Адже саме в дискусії народжується істина або ж знаходяться однодумці. Тим більше, коли мова йде про такі цінності.