Мене звати Тетяна. Я вінничанка та працюю педагогом, мені 55 років. Близько тижня тому моя рідна сестра, котра проживає у смт Голендри Вінницької області, сильно захворіла.
Рідні викликали «швидку», але сестру не могли покласти до лікарні, тому що поблизу ніде не було місць. Її згодилися прийняти лише в Іллінецькій лікарні. Через карантин транспорт не ходить, і я не могла до неї приїхати та допомагати. У Іллінцях ми не мали ні друзів, ні знайомих. Сестра там опинилася абсолютно сама. Тому я вирішила шукати допомоги через знайомих та в Інтернеті. Почала бити на сполох, але на клич про допомогу ніхто не відзивався. В істериках та сльозах я просила Бога про допомогу, тому що в такий важкий час мої руки були немов зв’язані — не могла нічим допомогти рідній сестрі. І ось Бог немов почув мої молитви, і вийшли на контакт дві мами особливих діток – аутистів. Правду кажуть, що допоможуть лише ті, кому уже заболіло. Таня та Оксана – це жінки, на чию долю випало багато страждань і незгод, але вони залишилися людяними навіть у такій важкій ситуації. У час коронавірусної пандемії вони не злякалися захворіти, а пішли на допомогу. Жінки доглядали за моєю сестрою та щодня приносили їй їжу. Велика вдячність жителям Іллінців за допомогу та розуміння. Попри карантинні обмеження та страх і ризик заразитися хворобою дівчата ходили до лікарні й підтримували мою сестру. Я дякую за розуміння та доброту, адже у наш час велика рідкість – не побоятися та ризикнути заради добра іншої людини. Я і справді не знаю, яка доля чекала б на мою сестру, якби не ці дві самовіддані жінки. Це чуже місто та чужі люди, які підкорили моє серце своїм «вірусом доброти».
З повагою та великою вдячністю жителям Іллінців —
вінничанка Тетяна Поліщук
