І на загал продемонструвала два шрами, які залишились на її тілі після пережитого.
– Вони проходять через половину тулуба, один залишився після дефібрилятора, інший — наслідок трансплантації. У мене є знайома теж із пересадженим органом, й вона дуже боїться, що хтось побачить її шрам, – каже Катя. — Навіть влітку одягає речі, аби хоч не було помітно. А я для себе зрозуміла — нікуди від цього не втечу. Звісно, увагу люди звертають, бо шрами. Але я пишаюся ними.
У те, що дива трапляються, дівчина зрозуміла лише тоді, коли їй в Білорусі провели трансплантацію серця. Із «новим» органом вона живе вже три роки.
– Важку хворобу серця я успадкувала від матері, її не стало, коли мені було лише п’ять років. Тато невдовзі покинув нас, тому виховували дідусь з бабусею. Все почалось десь у п’ятому класі, коли під час бігу в мене з’явились важкість та задишка. Медики плекали надії, що хворобу можна перерости, тож підтримували серце терапією. Але в якийсь момент мій стан почав погіршуватись, — каже Катерина Кравець. — Зрозумівши, що місцеві медики безсилі, звернулась до Інституту Амосова, виявили АБ-блокаду, провели операцію зі встановлення в грудну клітку дефібрилятора. Коли зупинялось серце, він його заводив й таким чином рятував життя. Сам апарат не страшний, він залізний, і його вшивали під шкіру. А ось струм — це просто жах, він розносився по всьому тілу… Але через два роки вердикт столичних медиків — потрібна термінова трансплантація серця! Дали направлення в Мінськ, оскільки була круглою сиротою, операцію оплатила держава — коштувало це 100 тисяч доларів.
Понад усе хотіла дізнатись, хто ж став моїм рятівником. Лікарі не сказали. Тільки через інших людей мені вдалось дізнатись, що в мені б’ється серце 28-річного чоловіка з Вітебської області. Він отримав черепно-мозкову травму в аварії. У реанімації констатували смерть мозку і тільки тоді вилучили серце. Згоду на це він надав ще за життя. Мені б дуже хотілось знайти могилу цього чоловіка, знайти його рідних і просто подякувати за все. Але не знаю навіть його імені. Не повірите, але однієї ночі мені снився. Чомусь запам’яталось, що це байкер. Ніби не знаєш людину, а розумієш, що вона така близька.
Після трансплантації Катерина Кравець щодня вживає 14 таблеток. Фізичні навантаження тепер лише в міру, міцних напоїв та палити цигарки не можна, каву п’є лише з молоком.
– Помітила, після операції в мене змінились певні звички. А ще став більш жорстким характер, адже раніше я просто так могла розплакатись від одного слова. Дихається мені у Білорусі теж легше, наче лине душа та серце туди, звідки родом мій рятівник. Після трансплантації я твердо вирішила, що хочу присвятити себе медицині. Хотілось би працювати там, де мене оперували, – у Білорусі.
Вікторія Снігур
