До чого так і не дожив батько загиблого майданівця і як тепер живе його родина – ми дізнались у брата, Олега Брезденюка, який шість років тому відмовився від російського громадянства і назавжди повернувся до Жмеринки.

– Втрата Валерія сильно підкосила батькове здоров’я, й з кожним роком ставало все гірше. Але останні пів року онкохворий тато, в якого до того ж були інші серйозні супутні захворювання, просто згасав на очах. У мене на руках батько і помер. Сталось це 19 травня, саме 19-го колись і застрелив снайпер Валерія на Майдані. Навіть в той же час – близько восьмої вечора… Поховали ми батька на тому ж кладовищі, що і брата, – каже Олег Брезденюк. – Все життя тато жив своїми дітьми та онуками. І йому було дуже боляче, що він так і не дочекався завершення війни та покарання вбивць Валерія. Ми не раз обговорювали із ним, що справедлива судова система в Україні – це проблема номер один. А якщо колись вона такою буде, то батько вже не доживе, адже має пройти не один рік… Через карантин справа Валерія, як і інших загиблих майданівців, поки що не слухається в суді, ще в минулому році ми дали свої свідчення щодо неї.

– Коли не стало брата, Ви відмовились від російського громадянства…

– У Санкт-Петербурзі я прожив понад десять років, Валерій у мене часто гостював. Дружина в мене росіянка, працювала у авіакомпанії. Виховували двох дітей, я мав непогану роботу в аеропорту. Коли почався Майдан, ми з братом постійно спілкувались. Він із захопленням відгукувався про тих, хто стоїть на передовій Майдану – відважних, сильних духом патріотів, які готові в будь-яку хвилину віддати свої життя за батьківщину. При цьому ще й повторював, що він не такий, хоча теж був в тих перших рядах. Казав, що відчуває, що ми маємо там бути вдвох. Ми з ним ще раніше погоджувались, що проблемою всіх бід в Україні став Янукович, а у Росії – Путін! Під впливом брата, який багато розповідав мені про Майдан, я багатьох своїх друзів і знайомих переконав, що сотні тисяч людей, котрі намагались відстояти щастя для своєї батьківщини, – це патріоти, це герої.

Коли загинув Валерій, приїжджав на похорон у Жмеринку, а після повернення весь час перед очима Майдан, батьківська хата та пагорб свіжої землі на кладовищі. Якогось дня взяв квиток – і до України. Якраз почалась окупація Криму, вона остаточно визначила мій вибір. Я відразу відмовився від російського громадянства. Розповів дружині, вона із дітьми прийняла рішення переїхати до Жмеринки. Та довго не залишилась, їй бракувало батьків, роботи, рідного Санкт-Петербурга. Повернулась назад. Зрозуміло, що мені було прикро…

Я важко переживаю розлуку із дітьми, але, на щастя, підтримую постійно спілкування із сім’єю через Інтернет. Адже дуже важливо залишатись людьми і не загубитись. Сподіваюсь, що невдовзі діти приїдуть у гості, сам я в Росію не їздив останні шість років.

– Після втрати Валерія Брезденюка Ви взяли під опіку його комп’ютерний салон. Вдалось зберегти?

– Звісно, адже це справа брата. Раніше на постійній основі дохід я залишав для волонтерства. На жаль, зараз є певні фінансові труднощі, як і в багатьох сферах, тому поки що важко. Але про закриття навіть мова не йде, вірю, що все налагодиться. Та й взагалі історія із салоном дуже цікава. Відкрили ми його ще в 90-ті роки, це був перший у райцентрі комп’ютерний клуб.

– Знаю, що брат був творчою особистістю і водночас вирушив на передову Євромайдану. Для Вас це дивно?

– Ні, знаючи Валерія, я ніколи не сумнівався у його позиції. Свого часу він був активним учасником Помаранчевої революції. Брат звик доводити всі свої починання до переможного завершення. Любив брати участь в міських святах, а також в популярних телевізійних шоу. Побував на «Полі чудес», коли його ще вів Владислав Лістьєв. Брав участь у шоу «Червоне і чорне». Багатьом запам’ятався як фіналіст шоу «Україна має талант». У нашій родині всі любили малювати, але у Валерія це виходило найкраще, ще в дитинстві він освоїв олійні фарби.

В дорослому віці всерйоз захопився технікою ебру – створенням картин на воді. І досяг успіху з зображеннями химерних казкових істот, незвичайної краси квітів, птахів. Валерій завжди приступав до водного живопису під класичну музику, стверджуючи, що так фарби його краще слухаються.

Я до цих пір раджусь із братом про щось в думках, спілкуюсь. Дехто із родичів до цих пір називає мене за звичкою Валерієм, і я не ображаюсь. Навпаки, для мене він авторитет на все життя!

Вікторія Снігур