Палаючий Ан-30Б «тягнув» до останнього 36-річний вінничанин Костянтин Могилко, він віддав екіпажу команду покинути судно. А сам залишився за штурвалом: справжній командир залишає літак останнім. Він навіть не намагався вистрибнути.
Таке саме рішення прийняв і борттехнік. Рятуючи мирних жителів, підполковник Могилко і його бойові друзі відвели літак від житлових кварталів. Ціною власного життя…
Це інтерв’ю ми записали із батьками Костянтина Могилка напередодні роковин та його дня народження. У вінницькому будинку все нагадує про їхнього сина, який посмертно отримав звання полковника та Героя України – десятки фотографій, де він постійно усміхається, кожне слово, спогад про Костю. Кажуть, що час лікує, але це не так, під час нашої розмови сліз було дуже багато, здається, що ця рана вже ніколи не загоїться…
– Ми з дружиною обоє з Джулинки, що на Бершадщині. Там почали зустрічатись, невдовзі стали на весільний рушник. Мені завжди подобалась авіація, але військового фаху я не отримав. Натомість закінчив з відзнакою училище цивільної авіації й отримав фах авіатехніка, трохи пропрацював навіть в ескадрильї Керчі. А тоді був Одеський холодильний інститут. Звідти дали направлення до Вінниці, тут 27 травня 1978 року народився наш Костя. Всі літні канікули він проводив у селі у наших батьків. Я працював на ламповому заводі, далі на 421-му авіаційному, ремонтував літаки та вертольоти. Починав із майстра, далі був начальником цеху, а тоді розпався Радянський Союз й, відповідно, наш завод. Дружина теж навчалась в Одесі, щоправда, в технологічному інституті. В неї за все життя лише один запис у трудовій книжці – технолог в Науково-дослідному інституті кормів.
Ще під час навчання в школі №23 Костя захопився авіацією. Так сталось, що разом зі мною на заводі працював Михайло Жихар, він сам склав літак ЯК-12, двигун із чеської «Morava» поставив, й на старому аеродромі ми «підльотували» на ньому. Якогось разу я взяв із собою сина, він потримався за штурвал, сподобалось. Він тоді казав: яка гарна Вінниця з висоти! Тоді і визначився з професією, вступивши на льотчика до Харківського інституту Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Закінчив у 1999 році, після того сина направили до Львова, де стояла бригада транспортної авіації.
За кілька років бригаду розформували і син перевівся у розвідувальну ескадрилью «Блакитна стежа». Пройшов спеціальні курси англійської мови, почав літати за кордон в рамках угоди про «Відкрите небо», куди входять 35 країн. Сина дуже любили та поважали за професіоналізм, він міг посадити літак за будь-яких умов. Одружився наш Костянтин пізно – у 33. Із дружиною Віталіною народився в них син Арсеній. Із десяти місяців внучок постійно був у нас, адже невістка пішла на роботу – викладачем англійської до університету.
– А що це за історія, коли син із Косово привіз до Вінниці собаку?
– Костянтин неодноразово літав у Косово під час миротворчих місій. Якось познайомився там із заступником командира батальйону, він родом з Шляхової, що неподалік Джулинки. Радості від зустрічі не було меж, сіли, розговорились. Поряд ходила собака породи турецький кангал, відразу признала Костю. Земляк помітив любов сина до тварин і подарував йому єдине цуценя, яке залишилось і несло варту на блокпосту біля населеного пункту Брезе. Так і назвали собаку. У літаку Костя закрив її в туалеті й так долетів додому.
З весни 2014 року Костянтин брав участь в АТО. Його літак двічі ставав мішенню терористів, але кожного разу вдало повертався на базу. Нам син мало що розповідав. Востаннє навідався додому 15 травня, саме тоді до Вінниці літаком він привіз уряд та міністра оборони, адже мало відбутись виїзне засідання. Кілька вільних годин Костя провів у нас, пообідали, поспілкувались, він, як завжди, був веселим. Підбадьорював мене після інсульту, обіцяв, що скоро побачимось. Та більше вже не судилось…
– Як дізнались про трагедію в небі над Слов’янськом?
– 6 червня 2014 року літак Ан-30Б, яким керував син, вкотре здійснював спостережний політ та фотографував місцевість над містом Слов’янськом. В екіпажі було вісім чоловік. Десь під вечір на висоті 4050 метрів літак підбила ракета, випущена російськими терористами з нової установки «Верба», яка лупить у висоту до 6 кілометрів. Розташували її на даху багатоповерхівки. Насправді ракет було дві, під час першої Костя встиг зманеврувати. Але другий удар ракети прийшовся в правий двигун, його пробило наскрізь, почалася пожежа. Вдалось відвести літак за 40 кілометрів від Слов’янська в село Пришиб. Костянтин заздалегідь дав команду, щоби всі стрибали з парашутами, проте колеги були впевнені, що йому вдасться посадити літак. Зрештою, врятуватись вдалось двом молодим лейтенантам та штурману. Сергій Камінський, Володимир Момот стрибнули пізніше та загинули. Борттехнік Павло Дришлюк заявив, що залишиться до кінця з Костянтином. Механік Олексій Потапенко залишився в салоні й теж загинув.
На момент трагедії я саме перебував у лікарні, дивився телевізор. Раптом термінова новина, що на Донбасі терористи збили український літак. На відео я побачив саме АН-30Б. Мамине серце наче передчувало біду, бо в той момент вона кропила город і так було важко на душі, так чомусь сльози лились, і постійно в думках син. Прибігла до хати, увімкнула новини – й відразу все зрозуміла.
– На місці, де розбився екіпаж Кості Могилка, бізнесмен з Краматорська через рік власним коштом встановив меморіал. Знаю, що Ви були там…
– Так, це правда. Спілкувався з людьми, які бачили момент падіння літака. Їхніх голів не знайшли на місці падіння. Напевно, їх відтяли чеченці, які збили літак. Бо їм за відрізані голови платили по кілька тисяч доларів. Хоронили його в закритій труні… Через рік на честь Костянтина назвали відремонтований літак АН-30. Мене запросили на урочистості. Сертифікат вручав тодішній президент Петро Порошенко. Сказав мені: «Я ні секунди не вагався, коли присвоював звання Героя України Вашому сину». А генерал додав, що Костя дуже багато зробив для розвідки в ті часи, як з російського кордону почали йти колони танків. Він наводив на них наших винищувачів.
– У Джулинці на честь Костянтина Могилка є вулиця, так само хотіли зробити у Вінниці, але люди виступили проти. Тоді таке рішення обурило та здивувало багатьох. А як Ви до цього поставились?
– Тоді мова йшла про перейменування Квятека на вулицю Костянтина Могилка, ми там колись жили. Проте жителі заявили, що «не хочуть жити на могилі». Звісно, нам було неприємно. Скажу так: той, хто не втратив, не зрозуміє нашого болю. Міська рада тоді вирішила на честь сина назвати площу, вийшло дуже гарно. Ми навіть на ринок Лісопарк спеціально їздимо, аби обов’язково там побути. Вдячні місцевій владі за це.
– Внук Арсеній, який цьогоріч закінчив перший клас, розуміє, що його тато загинув?
– Так… Хлопчик – копія Кості. Якось грали з ним на комп’ютері в льотчиків, то малий так вчепився за штурвал у своїх чотири роки, що не можна було зупинити. Відразу навчився садити літак. Що поробиш – гени… Вже нам каже, що буде льотчиком, як його тато.
Вікторія Микитюк
