* * *

Поверталися додому гуси — журавлі,
Сіли сірі відпочити на чужій землі.
Закрутило буйним вітром, снігом замело,
Закурликала журавка – зламане крило.

Залишилася безсила на краю ріки,
Примерзали її крила, ніби дві руки,
Билась грудочкою болю об холодний лід –
Жура — друзі полетіли, загубився слід.

І лише один-єдиний повернувся знов,
У птахів також буває, як людська, любов,
Притулився головою до її крила,
Віддавав своє тепло їй, щоб вона жила.

… Восени у синій вирій летіли ключі,
На чужій землі спочити сіли уночі,
А коли на ранок сонце вийшло з-за полів,
Полетіло з ними пір’я пари журавлів…

* * *
Згорає літо… Липа одцвіла,
Неначе роки навпіл розділила:
І осінь, і зима була,
Весна… Буяла її сила,

Котра вела на амбразуру літ,
Дала наснагу жити і співати…
І танув сніг, в пісок кришився лід…
А як іще по-іншому кохати!?

Та день не відрізняється від дня –
Проснеться знову ранок у обнові…
Сумує в черевику кошеня,
Яке подарувала в День любові….

* * *
Жіноча осінь
Полоще осінь вереснева злива,
Кудись сховались мрії і думки…
Та я щаслива… Справді, я – щаслива!
Моє багатство – то мої роки.

Вмиває дощ червону горобину,
А серце огорта солодкий щем:
Його не стерти золотим дощем —
У вересні дала життя я сину…

Запахла в надвечір’ї матіола,
І перша зірка в небі мерехтить,
А я так хочу зупинити мить,
Яка вже не повториться ніколи…

Сестричка-осінь на моїм порозі
Постала, як в саду дозріла слива…
Стою в задумі я на півдорозі:
Хоча й не вічна, але все ж щаслива…

* * *
У когось любов скороспіла,
Неначе хмаринка біла:
З’явилась на мить – і зникла,
Бо так вона звикла. Звикла…

Дощами моя сльозилася,
В безодню неба просилася,
Неначе молилася Богу,
Шукала назад дорогу…

А я її не пустила –
В любисточку коси мила,
Вплітала червону стрічку,
Згортала у вирій річку,

Плекала річкові лілії,
Ніби хмаринки білі…
Любове моя сльозлива,
Я вдячна тобі… Щаслива…