Сьогодні свою добірку вір­шів пропонує Лариса Дзиговська, 1982 р.н., з Ямполя. Закінчила педагогічний університет, деякий час працювала в школі.

Рідний край

Рідний краю,
пташе сизокрилий!
У тобі я живу, мов у раю.
Усе навколо рідне, серцю миле.
Шепоче Дністер пісеньку свою.

Летять роки,
як крила птиці.
Знялися-понеслись у височінь.
У пам’яті віків, немов в криниці,
Глибоке днище, славна далечінь.

О, земле рідна!
Чи тебе забуду?
Чи зможу вільно жить у чужині?
Поділля я любити завжди буду.
Ти спогадом
залишишся в мені.

Закохані верби

Про що шепочуть верби
біля річки?
Їх чує лише той, хто покохав.
Вони шепочуть ніжно в світлі нічки
Слова, які ніхто ще не казав.

А верби ці побачили багато
Стрічань, цілунків і гірких розлук.
Усе вам можуть верби
прошептати,
Вони – цілителі душевних мук.

Який прекрасний берег
біля гирла!
Не скаже той, хто тут
не побував.
«Люблю тебе!» —
тут нічка шепотіла.
«Іду від тебе!» —
ранок той сказав…

Хустинка

Роки спливли
дністровською водою,
У пам’яті моїй той літній вечір.
Прощалися надовго
ми з тобою,
Покрив мої хустинкою ти плечі.

Я все забуть старалась
ту хустинку,
Що зігрівала душу тої ночі.
Явись мені, коханий, на
хвилинку.
Я знов погляну в добрі карі очі.

Хустинка та
у пам’яті
зосталась,
Як спогади зів’ялого
кохання.
Хоч як забуть прощання не старалась,
Лишились тільки марні сподівання.

Сині волошки

Сині волошки — літа ви очі.
Чом ви розбили мрії дівочі?
Ох, волошки у жовтому полі,
Символ надії, віри і волі.

Сині волошки у коси вплітаю.
Що буде з нами — уже і не знаю.
Як ці волошки влітку зустріну,
Ніби у юність серцем я лину.

Сині волошки видно у полі.
Чом ції квіти не дали долі?
Юність прийшла, квіти зацвіли.
Втримать кохання ми не зуміли.

Сині волошки полем збирайте,
Милії очі ніжно кохайте.
Юності двічі нам не прожити.
Вірних коханих треба цінити.