Так розповідає вінничанка Наталія, що працює медсестрою у місті Нью-Йорк.

– Зазвичай на нічне чергування я готую їжу з домівки, але цього разу не встигала. Тож залишила колежанку у відділенні та вирішила перебігти в магазин. Тільки я вийшла з приміщення, побачила хлопця. Він схопив мене за руку, сказав англійською: «Рятуй. Я не можу дихати, звати Павло, з України». Впав. У нього почалася кровотеча з рота – він втратив свідомість. Зараз жартома кажу, що добре, що він був не важкий. Я зуміла пронести його до ліфта, змогла зібрати чергових лікарів. А в думці лише питання: «Невже він дійсно з України?».

Дівчина 4 роки працює медсестрою у терапевтичному відділенні медичного центру. Вона каже, що вдячна Богу та лікарям за те, що в ту страшну ніч врятували Павла.

– Сама не знаю чому, але я благала лікарів не перевіряти його документи – не тягнути час, а врятувати життя. Ніч, операція, страх. Світанок, він живий – врятували… Як виявилося, він працював охоронцем і травмувався під час роботи, та не звернувся вчасно, бо не міг покинути робоче місце. Він живий – для мене це було головне. Коли вийшла на наступну зміну, його вже виписали. Та слова «Я з України» ніяк не виходили з моєї голови.

Видно, недаремно, бо через два тижні він чекав на мене під лікарнею з букетом троянд. Поспілкувалися, і виявилося, що ми земляки – він з Вінниччини, а саме з Гайсинського району. Не думала, що така любов, немов у казці, взагалі існує, та через місяць після того вечора ми одружилися і вже другий рік разом живемо. Так, для Америки ми завжди будемо чужими, але наша любов зігріває серця один одному, нагадує про те, хто ми і звідки. Вдома розмовляємо лише українською і часто згадуємо про моє рідне місто Вінницю.

Софія Копач