Cьогодні о десятій ранку на Ямпільському цвинтарі, попереду всіх, закопали Тоню Жернову – матір чотирьох круглих сиріт. З приводу її смерті вчора в Ямпільській ЦРЛ, кілька добрих людей вручну, багато годин  сапами, лопатами, вилами, руками – всім, чим могли – вигребли з вхідного коридорчика її хати оцю купу смердючого непотребу, яку показую на фото. Це за ініціативою вчительки музшколи пані Лілії Шуткевич, яка вчить старших дітей Тоні музиці. Задум був такий – очистити хоча б цей коридорчик, побілити і в ньому розмістити на ніч покійницю. Щоб Тоня востаннє змогла переночувати не в моргу, а в своїй хаті. Мер прислав електрика – відновив світло в тому коридорчику. Але як не старалися весь день і мало не всю ніч – очистити той коридорчик так і не змогли до того рівня, щоб в ньому хоч на годину можна було розмістити покійну в домовині.

Вирішили сьогодні зранку – з моргу, в закритій домовині одразу на цвинтар… Там Тоня мала почекати, поки яму хлопці для неї докопають. Вона почекала. Вона ж добра була до смерті і після смерті залишилася такою…

Найголовніше – відспівав на цвинтарі Тоню священник Православної Церкви України отець Богдан. Як належить. За всіма канонами. Гроші за це не взяв хоч йому їх і пропонувала мама Тоні. Попросив, щоб вона їх залишила Тоніним дітям-сиротам.

Тоня у свій час молилася із протестантами. Але не вони її відспівували біля ями. А українська наша церква. І це, мабуть, символічно. Бо мені здається, ніякій іншій ми, українці, не потрібні насправді. Особливо в такому горі і біді.

А діти весь цей час, від вчорашнього дня, перебувають в Ямпільському відділенні райлікарні. Здорові. Просто їх туди взяли, щоб нагодувати, помити.

Хоронив маму лише старший син – Ясон. Йому вже 14 років. Це він має згодом розказати трьом своїм братам, як все було. Коли Тоня вмирала в лікарні, то категорично заборонила приводити до неї її дітей. Не хотіла їх злякати своїм виглядом. Отож вони її запам’ятають живою. Всі, крім Ясона. Найстаршого, що залишився тепер і за брата, і за батька.

Таких похорон я у своєму довгому житті ще не бачив. Таке в голову не вкладається ніяк… Щоб не було куди, навіть на хвилину, привезти додому перед цвинтарем… А одразу з моргу, в закритій домовині, із кількома людьми, поспіхом, катафалком до ями. А місто жило своїм життя і не знало, що в цей час відбувається таке… Жаль такого міста, дуже жаль…

А в цей час районні начальники були зайняті наданням допомоги молдовському бізнесмену на Дністрі. Рука руку мила, ховала кримінальні кінці у воду… Витрачали купу грошей, моторесурс комунального катера на хрен знає що… Мати чотирьох дітей на цвинтарі не удостоїлась честі дочекатися їх біля своєї ями. Мера, звісно, теж не було. Він обіцяв дати транспорт і вивезти оту величезну купу напівперегнилого непотребу, витасканого добрими людьми з коридорчика хати Тоні, на смітник в Білу. Якщо стримає слово – буде дуже добре. Не заразяться сусіди і природа. А якщо ні – буде біда. Бо ж ви бачите, яка спека сьогодні…

Я не уявляю, як могло таке статися, щоб так вони жили багато років… Ці діти, ці дві добрі, беззахисні жінки… Після народження ж кожної дитини її відвідували медики, її мусили відвідувати працівники відділу сім”ї з РДА, як вони могли все те бачити – і не реагувати, мовчати!?.. Де у них совість була?.. Хто міг би подумати що в цієї багатодітної сім”ї у 21 столітті немає холодильника, пральної машинки, багатьох інших найнеобхідніших речей. Чому держслужбовці не виконали свій обов”язок?.. А медики?.. Чому вони так пізно її побачили таку?.. І привезли в лікарную на кілька днів лиш для того, щоб вона там вмерла остаточно. А де ж вони були багато місяців, як вона мучилася? Чому лиш раз появилася лікарка…

І про школу. Якби наші школи вчили таких дітей не лише високим математичним, хімічним, мистецьким премудростям, а жити, виживати – то зараз їм би не було так страшно залишатися круглими сиротами, маючи велику хату, прекрасний город мало не до річки, безкоштовну воду. Але школи не вчать ні слюсарній справі, ні агрономічній, ні електротехнічній практичній, ні як поточити сапу чи лопату, ні як посадити, виростити і зібрати на городі картоплю, ні як зварити собі борщ.

Коли Тоню загортали землею – тисячі покійників із портретів надгробків дивилися на те місце, і, здавалося, плакали…