«Шанувати людину та її працю… Оце і є стратегічна складова нашого успіху», – ділиться управлінськими секретами голова правління ПрАТ «Птахокомбінат «Бершадський», 70-річний Іван Іванович Андрушко.

Чотири десятки років тому він став біля витоків  цього підприємства. У кризові
90-ті, коли все рушилось, закривалось і знищувалось, зумів зберегти його  трудовий колектив та основні виробничі фонди. А пізніше, у не менш проблемні двохтисячні, перетворив птахокомбінат на один з кращих в Україні.

Наразі ця мудра, щира й надзвичайно добра людина  й досі біля владного штурвалу підприємства, а його працівники вважають за честь працювати саме тут…

Коли скептики замовкають

Знаєте, якби моя воля, то я б сюди звозив усіх без винятку вітчизняних «зрадофілів»-песимістів та скигліїв-«всепропальників». Так би мовити, на моральне перевиховання… Нехай би хоч одним оком глянули на те, чого спільними зусиллями можуть досягнути залізний характер однієї людини-керівника у поєднанні з оптимізмом та вірою трудового колективу у власні сили. Подивились – і теж повірили у власну спроможність жити й творити всупереч обставинам. І все це не десь у Києві, Харкові, Дніпрі чи навіть Вінниці, а маленькій, тихій Війтівці, за 7 кілометрів від ра­йонного центру.

Нехай би поглянули на сучасні цехи з відгодівлі курчат-бройлерів сумарною річною потужністю 7,5 мільйона голів птиці. На модерний цех забою та переробки, новозбудований комбікормовий завод, автотракторний парк із потужною сільськогосподарською технікою, орендовані землі, де підприємство саме вирощує корми, щоб бути стовідсотково впевненими у їхній якості. На веселих та впевнених у завтрашньому дні працівників, котрі про затримку зарплати та бартер чули лишень по телевізору. На молодь, яка здобуває освіту за рахунок підприємства. На збудований у Війтівці двоповерховий дитсадок із басейном. На небідні сільські садиби, де з родинами живе переважна більшість працівників…

Але й це ще не все! Чого варті, для прикладу, близько сотні видів екологічно чистої, високоякісної продукції, яку можна придбати не лише по всій Україні, а навіть за кордоном. Одних ковбас, тушонок, паштетів, консерв, копченостей і сосисок тут виготовляється більше 60-ти сортів. Не кажучи вже про основний напрям діяльності товариства — виробництво м’яса птиці і субпродуктів (охолоджених і глибокої заморозки) та випуск харчової продукції шляхом подальшої переробки курятини.

І все це ПрАТ «Птахокомбінат «Бершадський», який розпочав свою історію далекого 8 серпня 1980 року. Тоді на базі трьох невеличких птахівничих ферм та районної інкубаторно-птахівничої станції було створено міжколгоспну птахофабрику, яку керівництво Бершадського ра­йону довірило очолювати молодому ветеринарному лікареві, випускнику Білоцерківського сільськогосподарського інституту, уродженцю Київщини Івану Андрушку.

Так гартувався характер

Але це було дещо згодом. А спочатку нинішньому керівнику птахокомбінату «Бершадський» довелось чотири роки попрацювати головним ветлікарем КСП «Комунар» села П’ятківка Бершадського району, куди він потрапив на роботу після закінчення навчання. Тогочасний П’ятківський колгосп мав близько 3 тисяч голів ВРХ, 4200 свиней, 950 овець, 5 тисяч курей, були навіть 145 вуликів та рибний став площею 108 гектарів. Крім цього, одна із тваринницьких ферм була розташована у селі Глинське, за 5-6 кілометрів від П’ятківки. Відтак, можна лишень уявити, з якими навантаженнями та відповідальністю одразу довелось зустрітись 22-річному юнакові. Звісно, в колгоспі були досвідчені зоотехніки, не без цього, але лікар є лікар. Зрештою, саме його думка авторитетніша і в разі чого йому й відповідати за все.

Зрозуміло, що тогочасна тваринницька ферма – це не королівський Віндзорський палац. Втім, молодий лікар дуже відрізнявся від решти тваринників інтелігентністю. Він ніколи ні на кого не кричав, не «гордився» дипломом, з усіма був однаково доброзичливий та привітний, але найголовніше – тягнув нелегку лямку колгоспного ветлікаря разом зі всіма. Скільки років пройшло відтоді, а його колишні колеги, люди вже давним-давно пенсійного віку, досі згадують Андрушка добрими словами.

– Він до нас прийшов геть молодим, одразу після інституту, — каже Марія Михайлівна Снігур. – Я тоді працювала ветфельдшером на фермі. Так у нас з ним одразу склались дуже добрі стосунки. Він нам допомагав у роботі, а ми йому. Найбільше запам’ятався своєю простотою у спілкуванні. Ніякої зверхності: прийде, розпитає про все, дасть якісь поради. Ніколи не було отого, знаєте, що ось я дипломований ветлікар, фахівець з дипломом, а ви ніхто, бо прості фельдшери чи доярки. Ні. Такого не було. Крім цього, Іван Іванович ставився надзвичайно добросовісно до роботи. Працював нарівні з нами, простими. За це ми його поважали. І коли пізніше Андрушка забрали в район, то нам було дуже шкода за ним.

– Ніколи не казав: «Це не «моє», бо я ветлікар», — додає колишній обліковець однієї з тваринницьких ферм Дем’ян Іванович Тюхтій. – Рукави закачував разом зі всіма. Потрібно прийняти пологи у корови – хоч о другій ночі, а прийде. Необхідно відвезти худобу на м’ясокомбінат – поїде. Працював без вихідних і святкових днів. І нам, простим людям, було приємно, що наш новий ветлікар «негордий» — такий, як ми всі.

– Працювати йому було непросто, — приєднується до розмови колишній колгоспний водій, 83-річний Іван Савич Стратієнко. – По-перше, головні ферми розташовані за три кілометри від села і туди потрібно було постійно ходити. Часто ми бачили його по дорозі на Глинське. Там теж була колгоспна ферма, куди він ходив пішком. А туди як-не-як 5-6 кілометрів шляху. Голова ніби й хороший, але чомусь не дав йому ніякого транспорту, хоча колгосп мав у достатній кількості «Москвичі» та «УАЗи». Я ж водій і знаю, що у нас де було. Щоправда, в останній рік все-таки «розщедрився» на мотоцикл «К-750», але щось не пам’ятаю, щоб Іван Іванович на ньому їздив взагалі. А, по-друге, молоде подружжя Андрушків поселили в старій сільській розвалюсі, з такою низькою стелею, що потрібно було пос­тійно горбитись, щоб не вдаритись головою. І в таких умовах ця людина жила й добросовісно працювала з 1972 по 1976 роки. Це вже пізніше головний зоотехнік району Борис Кордонський забрав його керівником районної інкубаторної станції. А так то він весь час був з нами. І знаєте, якось без крику й скандалу, дуже делікатно у нього добре виходило ладнати з людьми. Вони виконували все, що він казав…

Часи великих змін

Директором Бершадської інкубаторно-птахівничої станції Іван Андрушко попрацював чотири роки. Однак вже у перші місяці роботи очолюване ним підприємство зуміло значно покращити виробничі показники. Та ще настільки суттєво, що коли 1980 року на базі трьох невеличких птахівничих ферм та вже згадуваної районної інкубаторно-птахівничої станції було створено міжколгоспну птахофабрику, то кандидатура Івана Андрушка на посаду її керівника ні в кого не викликала сумнівів та заперечень. От саме з неї, міжколгоспної птахофабрики, й веде відлік власної історії нинішній птахоком­бінат, який ось вже сорок років очолює одна й та ж людина – Іван Іванович Андрушко.

За час існування підприємство зазнало радикальних змін. Зокрема 1989 року тут вже було побудовано перший цех з промислового виробництва бройлерів, а також проведено реконструкцію другого і тре­тього цехів.

Зростання поголів’я потребувало розширення переробного виробництва, і цього ж року на підприємстві спорудили комплекс по забою та переробці птиці. Зокрема встановлено полтавську лінію забою потужністю 1500 гол./год. А загалом впродовж 40 років роботи господарство власним коштом провело чотири потужних реконструкції. Повністю перейшло від недосконалого та трудомісткого в обслуговуванні кліткового утримання птиці до найбільш наближеного до природних умов напільного утримання. Підприємством було відновлено та обладнано напівзруйновані тваринницькі приміщення та введено в експлуатацію четвертий, п’ятий та шостий цехи з вирощування птиці. А в 2009 році збудовано новий  забійний цех з нідерландською лінією забою «Мейн» потужністю 6000 гол./год.

…Ось як згадує ті непрості, але дуже насичені позитивними змінами часи 69-річний головний інженер підприємства Андрій Іванович Козійчук:

– Я тут вже 45 років. Прийшов сюди ще за часів колгоспної інкубаторної станції. От відтоді й працюю головним інженером. Все починалось із примітивного обладнання, розташованого на підлозі. Від тієї пори на підприємстві було чотири реконструкції різного типу. Спершу переходили до напільного типу утримування птиці, потім до кліткового, а пізніше знову до напільного — тільки набагато перспективнішого. Такого, яке застосовується у всьому світі. Зрозуміло, що було дуже непросто. Раніше – не те, що зараз, аби гроші були, — все ж видавалось по лімітах. Щоб реконструювати пташник чи придбати якесь обладнання, потрібно було кудись їхати: до Вінниці, Києва, Москви, на Кавказ… Просити, переконувати, «вибивати» фонди, скрізь мати «знайомих». А в районі й області теж чомусь далеко не всі позитивно сприймали наші починання. Але завдяки ентузіазму Івана Івановича колективу завше вдавалось завершити задумане…

– Я хоча вже й на пенсії 19 років, але дуже добре пам’ятаю, як 1991 року птахофабрика переходила на вирощування курчат-бройлерів, — пригадує колишній завідуючий лабораторії підприємства Олексій Петрович Зуб. – Мені довелось працювати впродовж 1991 — 2001 років. Так за цей час фабрика змінилась до невпізнаваності. Але першими стали бройлери. Справа нова, ніхто ними на Вінниччині досі не займався. Але ж і перспективна – уявіть собі курчат, котрі за неповні два місяці досягають розмірів звичайної дорослої курки. От і почали ми їздити по всіх-усюдах, вивчати: якими мають бути приміщення, чим і скільки годувати птахів, як утримувати. В Україні побували на Орільській та Гаврилівській птахофабриках. Їздили на спеціальні курси до Російської Федерації. Є там такі міста — Загорськ і Ломоносов, де також вирощували бройлерів. Словом, вчились: по зернятку збирали досвід, і все це переносилось сюди, на нашу птахофабрику. Але скажу відверто, без Андрушка у нас нічого б не вийшло. Колись, за радянських часів, був такий лозунг: «Керувати — означає передбачати». Це ніби про нього сказано. Адже він умів не лише планувати й керувати, а й передбачати результати своїх дій. З ним було легко працювати, однак ніякого панібратства не було. І я горджусь, що стільки років ми працювали разом пліч-о-пліч.

– Працювала із самого початку, — каже 64-річна Галина Федорівна Гук. – Ось вже чотири роки, як на пенсії. Спершу була ветфельдшером, потім завідуючою цехом вирощування молодняка, пізніше – завідуючою забійним цехом. Звідти й на пенсію пішла. Досі впам’ятку, як підприємство пришвидшеними темпами переходило з кліткового на напільне утримування птиці. Раніше птиця утримувалась у триярусних клітках. Але там вона дуже травмувалась, в результаті було чимало відходів тушки. Але ми до цього якось всі звикли і вважали, що інакше не можна. А тут — раз – команда: замінити клітку на напільне утримування! І ми всі, як мурахи, гуртом взялись за роботу. Дуже багато було бетонування, різного роду монтажних робіт. Люди буквально падали з ніг від утоми, днювали й ночували в цехах. Але ж і результат того вартував. Напільне вирощування давало можливість отримувати м’ясо набагато кращої якості. А кондиційний товар – дорожче коштує. Та й людей на вирощуванні потрібно було менше. Забійний цех розширювався, і вони перейшли туди. Нікого не залишили без роботи – діло знайшлось для всіх.

– Я коли сюди прийшла на роботу 1981 року, то тут були лише старі пташники-розвалюхи, а вся територія позаростала густими бур’янами, — пригадує обліковець забійного цеху Ольга Йосипівна Шевчук. – Але з приходом нового директора почався розвиток. Будівництво нових пташників, реконструкція. Всі бур’яни викорчували, розбили клумби, які засадили трояндами. Скрізь чисто й красиво. Але найголовніше, що з часом стало набагато менше ручної праці.

– Першим моїм робочим місцем став цех вирощування молодняка, — продовжує вона. — А тоді ж все було вручну. Засипали комбікорми в жолоби. Лопатами мішали з добавками. Вручну наливали воду. Солому стелили теж руками. А як було важко віддирати гній і виносити його на плечах. А тепер – все механіка: корми, вода, чистка. Грейдер заїхав, ковшем вичистив, а потім трактор повіз гній на поля. Нинішня молодь не знає того, і слава Богу. А нам спершу було непросто. Але з нами постійно був наш директор, і якось ставало не так важко. Ми бачили, що він старається для всіх нас, хоче, щоб ми більше заробляли. Я ще коли пташницею була, то помітила: прийде до нас Іван Іванович і в першу чергу почне розмову про наше життя. Цікавився здоров’ям, побутом, дітьми, якимись сімейними проблемами і лише згодом розпитував про курчат: як їдять, як п’ють, як розвиваються… Тобто, наші проблеми він завжди ставив на перше місце. І не просто розпитував, а в разі чого, то й допомагав…

Зерно, налите сонцем

Ще однією особливістю підприємства стало те, що тут самі вирощують корми для птиці. Керує цією справою
44-річний директор із рослинництва Сергій Васильович Гук, котрий пов’язав свою долю із птахокомбінатом ще два десятиліття тому.

– Моя робота на птахокомбінаті була передбачувана із самого народження, — посміхаючись, каже він. – Тут працювали мої батьки, а також дружина, брат, дядько…Підприємство фінансувало моє навчання у Верхівському сільськогосподарському технікумі, а пізніше в Уманській сільськогосподарській академії. На місцевих полях всі практики проходив, був обліковцем, бригадиром, ось вже десятий рік директорую і бачив, як все потужно розвивалось. Коли була міжколгоспна птахофабрика, то ми мали в обробітку лише 155 гектарів орної землі. А зараз – більше трьох тисяч гектарів. Переважно вирощуємо для відгодівлі птиці: пшеницю, кукурудзу, сою, соняшник. Всі землі орендовані, а люди отримують найвищі в районі паї.

– Але водночас ми радикально відрізняємось від решти, — продовжує Сергій Васи­льович. — Уявіть собі підприємство, яке має в обро­бітку 3 тисячі гектарів землі й більше нічого. Натомість у нас ще є виробництво, яке цілий рік потрібно забезпечувати кормами. Це зовсім різні речі. Перші — виростили урожай, продали, а людей звільняли. А в нас робота цілий рік. Відгодівля, забій, переробка, прибирання, посадка молодняка – повністю замкнутий цикл. І ніхто нікого не звільняє і не відправляє на біржу. Робота знаходиться для всіх і влітку, і взимку. Маємо чотири суперсучасних зернозбиральних комбайни, достатню кількість посівної та ґрунтообробної сільськогосподарської техніки, тракторів та вантажівок. Зарплати високі. При цьому все залежить від валового збору, а він постійно зростає. Наприклад, при незмінній площі угідь за десять років валовий збір урожаю виріс із 14 -15 тисяч тонн до 19 тисяч 600 тонн. Такі результати ми мали минулого року, який був дуже непростий у погодному плані. Але за рахунок сучасних агротехнологій, оптимізації виробничих процесів та меліоративних заходів домагаємось якісних результатів. І все має бути відповідної якості, а головне — чистим від хвороб, адже курчата мусять мати якісне харчування.

Але чи не найбільше радіють позитивним змінам на краще комбінатівські «технарі»: колишній завідуючий автотракторним парком Василь Данилович Закирняк та Володимир Миколайович Бурдейний. Василь Данилович віддав під­приємс­тву понад 30 років життя. Нині на пенсії. Але час від часу приходить на підприємство подивитись, як ідуть справи.

– Знаю, що літа вже не ті, але дуже кортить знову на роботу, — пояснює він. – Я жив улюбленою справою. При мені ж все робилось. Техніка закуповувалась, спорудили теплі бокси для автотранспорту, навіть спортивну залу. Так що водіям стало значно краще тепер працювати.

А Володимир Бурдейний починав свою роботу на під­приємстві із 1983 року. Спершу водієм, потім заправником, а зараз вже чимало років – слюсарем:

– Спершу ж нічого не було, навіть токарного верстата. Але пізніше придбали токарний, фрезерний, розточний верстати. Так що можна без проблем виготовити якусь деталь, десь щось відремонтувати, відновити. Робота є завжди. А найбільше задоволений тим, що підприємство постійно розбудовується. Ось кілька років тому побудували зернопереробний комплекс, елеватор, зерносушарку, а нинішнього року — комбікормовий завод. Тобто, бачиш розвиток, перспективи, майбутнє, а відтак сюди хочеться ходити на роботу й працювати на совість.

Якість на світовому рівні

Зернопереробний комплекс, елеватор та зерносушарка, про які згадував Володимир Миколайович, було споруджено 2013 року. Йдеться про сучасний зернопереробний комплекс, який включає у себе вагову, зерносушарку потужністю 40-50 т/год та зернозберігаючий елеватор ємкістю 12,5 тис. тонн з подальшим збільшенням до 25 тис. тонн. Що, погодьтесь, дуже й дуже немало. Однак 2018 року підприємство святкувало ще одну перемогу — запровадження Системи управління безпечністю харчових продуктів (НАССР). Це дозволило отримати відповідний сертифікат ISO 22000, який не лише черговий раз підтвердив високу якість тутешньої продукції, а й давав змогу її безперешкодної реалізації на європейських ринках.

Про те, як це було, розповідає завідуюча забійним цехом, ке­рівник відділу безпечності та якості продукції Оксана Володимирівна Косташ.

– Запровадження системи НАССР дозволило вивести і без того бездоганну продукцію нашого підприємства на міжнародний рівень, — каже Оксана Володимирівна. – Взялись ми до цієї справи у квітні 2018 року, а у серпні, якраз на 38-річчя з «дня народження» птахокомбінату, вже все було зроблено. Але попрацювати довелось дуже серйозно. Зокрема спорудили так звану «чисту дорогу», якою готова продукція вивозиться на реалізацію, не зустрічаючи на своєму шляху птицю, яку везуть на забій. Повністю провели реконструкцію камер охолодження і камер заморозки. Працівники кожного підрозділу отримали санітарний одяг «своїх» кольорів, що унеможливило «міграцію» працівників забійним цехом. Скажімо, люди, які стоять на «потрошінні», а це вважається «брудною» зоною, не можуть бути там, де, для прикладу, відбувається фасування, тобто у «чистій» зоні і всі працюють у білому одязі. Крім того, аби потрапити до забійного цеху, слід пройти санпропускник, чоловічий чи жіночий, та переодягнутись у чистий санітарний одяг.

– За допомогою отриманого сертифіката ISO 22000, який підтверджує, що у нас на виробництві працює Система управління безпечності харчової продукції, можна відстежити її шлях від покупця до курчатка, яке було вирощене і перероблене у нас, — підсумовує Оксана Володимирівна. — Визначено всі критичні точки, де можуть бути якісь ризики виходу неякісної продукції — хімічний, фізичний та біологічний фактори. Відстежується все: кількість птиці на кожній контрольній точці, яка температура була при забої, коли і як її охолоджували. Відповідні протоколи ведуться за кожний день роботи. Все відстежується і документується. Тобто, якщо десь хтось купив неякісну продукцію і каже, що це ми її таку виготовили, то підприємство може пройти по ланцюжку і дати відповіді на всі питання.

Втім, це ще не все. Нинішнього року до сорокарічного ювілею підприємства заплановано завершення будівництва нового комбікормового заводу потужністю 12 тонн продукції на годину.

– Комбікормовий завод уже готовий, — каже виконавчий директор птахокомбінату, 31-річний Павло Олексійович Резнік. — Це суперсучасне підприємство вартістю 40 мільйонів гривень. Споруджений спеціально для того, аби покращувати ефективність вирощування птиці. Наразі стара технологія дроблення та змішування кормів не відповідає вимогам сьогодення. Натомість нова дасть можливість досягнути гомогенності змішування у пропорції 1:1000. Все це нові технології та культура виробництва корму. А чим кращий корм, тим краще його засвоєння і тим ліпше набиратимуть вагу курчата – все взаємопо­в’язано.

«У нашій роботі дрібниць немає»

А зараз давайте на хвильку заглянемо в один із цехів підприємства, де щомісячно вирощується 750-800 тисяч голів птиці.

– У нашій роботі дрібниць немає, — зазначає головний ветеринарний лікар підприємства Сергій Володимирович Грабовий. – Винятково важливе значення має все: догляд, температура, корми, але, в першу чергу, санітарне благополуччя. Тому від якісної роботи ветеринарної служби залежить весь кінцевий результат: як ми цю птицю збережемо і не допустимо ніяких масових захворювань. Курчата — вони ж дуже вразливі до всього, а особливо у перші години й дні життя. До нас їх привозять лише кілька днів від народження і вагою всього 40-42 грами. Тому температура повітря навколо них має бути в межах 32-33 градусів, плюс чиста питна вода і гранульовані корми. Головне, у ці перші найважливіші дні мінімізувати стрес і будь-які ризики. І скажу, що на сьогодні у нас вони не хворіють. Якщо вони захворіли, то це вже надзвичайна ситуація, і ветслужба як така вже не потрібна. Тому виставляємо постачальникам певні вимоги щодо якості молодняка, аби зменшити ризики виникнення інфекцій. Найважчий – це перший тиждень. Саме за першим тижнем розвитку курчат, як вони набирають вагу, можна робити певні висновки щодо їхнього подальшого росту й розвитку.

– У середньому птиця утримується на відгодівлі 42 дні, — продовжує тему головний технолог Валентин Валерійович Цимбал. – За цей час вона має досягнути планової ваги 2 кілограми 650 грамів. Але останнім часом почали виходити навіть на майже трикілограмовий рівень. І тут дійсно найголовніший перший тиждень. Ми отримали курчат, оцінили їхній стан, з якою вагою вони сюди прийшли, яка у них однорідність. Крім цього, впродовж першого тижня у птиці розвиваються внутрішні органи. Якщо наприкінці семи днів отримуємо планову вагу 200 і більше грамів, то через 42 дні матимемо курячу тушку вагою мінімум 2 кілограми 650 грамів, а то й більшу. Тому серед головних чинників: тепло, вода, корм, і щоб все було в легкому доступі. Потрібно курчат погодувати: розстеляємо папір, висипаємо туди комбікорм у вигляді крупки – і курчата зразу починають клювати. Аби одне почало, решта бачать і роблять те ж саме – у них такий вроджений інстинкт. Через 24 години вибірково перевіряємо наповнення вола у сотні випадково відібраних курчат. Такий контроль потрібен пос­тійний.

– Правду кажуть, що ваші пташки екологічно чисті?

– Саме так. Ми їх годуємо тим, що вирощуємо в себе на полях: кукурудзою, пшеницею, соєю, соняшником. Ми знаємо, чим їх обробляють. Крім цього, додатково закуповуємо вітамінні премікси, але тільки у перевірених постачальників. Під час відгодівлі жодним чином не використовуємо ніяких біодобавок та стимуляторів росту. Для цього нема потреби. Якщо все добре: птиця здорова, гарно їсть, набирає вагу, — то навіщо її зайве «напихати» всілякою «хімією». Інша справа, коли вона захворіла. Але коли всі якісно виконуватимуть свою роботу: люди на підрозділі, завідуючі цехами, зоотехніки, ветлікарі, а працівники кормоцеху виготовлять корми суворо за рецептурою, — то нічого надзвичайного не може виникнути в принципі.

– Пташенят-бройлерів вирощуємо надзвичайно багато, — зазначає завідуючий цехами №1 і №2 Вадим Анатолійович Коваленко. – По всій фабриці що­місячно десь у межах 750-800 тисяч голів. Для прикладу, у мене в першому цеху 150-160 тисяч штук. У другому – дещо меншому — 80-85 тисяч голів. Цехи розподілені на пташники – відокремлені один від одного будиночки, де безпосередньо й утримуються курчата. Пташники є більші і менші. У більших вигодовується по 25-26 тисяч курчат. У менших – по 13-14 тисяч.

Звісно, далеко не кожна людина може якісно доглядати за курчатами. Насамперед, потрібне бажання займатись саме цією роботою, вникати у всі нюанси. Це ніби дивитись за малими, примхливими і хворобливими дітьми. Про пташенят, а особливо в перший тиждень їхнього утримання, потрібно знати все. Скільки їдять, скільки п’ють, створити їм комфортні температуру й вологість і все це контролювати кожних дві години. Потрібно бути терпеливим і постійно вчитись. Тому люди, які не мають терпіння, безвідповідальні та бездушні, тут працювати не зможуть. Я ще пам’ятаю, коли 20 років тому тільки-тільки прийшов сюди на роботу, то збережуваність курчат була не 97-98 відсотків, як зараз, а лише 81-82 відсотки. Середньодобовий приріст складав 40-45 грамів, а за 42 дні вирощування курка важила 1,7-1,8 кілограма. Натомість тепер – приріст 60-65 грамів, а забійна вага птиці складає 2 кілограми 650 грамів і навіть більше. От що значить правильний догляд і корми.

Тож не дивно, що продукція Бершадського птахокомбінату розходиться «на ура».

– Маємо 5 фірмових магазинів: два у Війтівці і три у Бершаді, —  зазначає начальник відділу реалізації Тамара Вікторівна Янковенко. – Люди про них знають і охоче купують все запропоноване. Щоденно реалізовуємо в межах тонни продукції. Це тільки тут. А ще ж є оптова реалізація – вона несказанно потужніша. Щодня вантажними автомобілями охолоджена продукція надходить до Дніпра, Києва, Одеси, Тернополя та інших міст України. Споживачі добре знають її якість, та й за ціною вона цілком прийнятна, так що проблем із реалізацією нема. Навпаки, інколи буває так, що замовлень більше, ніж ми встигаємо задовольнити попит.

«Зупинився — значить, відстав…»

– Ми унікальне господарство, — з гордістю каже фінансовий директор птахокомбінату Тетяна Борисівна Натолочна. – Все, що ми зараз маємо нині, отримали завдяки власним коштам. Звісно, кілька разів користувались кредитами, але ж їх нам ніхто не подарував. Все потрібно було віддавати. В підприємство ніхто й копійки не інвестував «зі сторони». Весь наш добробут з праці власних рук: заробили – побудували – знову заробили – знову побудували… І так аж до сьогоднішнього дня.

Коли тридцять років тому я сюди прийшла на роботу, якраз почали будувати власний забійний цех, бо досі возили птицю на забій на м’ясокомбінат. Тоді тушка була вагою 1 кілограм 200 грамів – і це вважалось нормально. Тепер – 2 кілограми 650 грамів – і це мало. Тоді витрата корму на один центнер набраної ваги була 5, 76 одиниць. А сьогодні — 1,7, і ще є резерви. У нас на балансі рахується основних засобів по залишковій вартості на суму 73 мільйони гривень.

Однак, якщо взяти всі придбання за 40 років та перерахувати їх у доларовий еквівалент, то ми за цей час вклали у розвиток підприємства більше, ніж на 100 мільйонів доларів. Провели реконструкцію цехів, які створили із покинутих колгоспних ферм. Тричі здійснювали реконструкцію забійного цеху. Кілька разів оновлювали автопарк, зокрема маємо більше 70 одиниць автотранспорту. Маємо власну тракторну бригаду, ефективно обробляємо поля. І все це завдяки нашому директору Івану Івановичу Андрушку, котрий неодноразово казав: «Ніколи не можна зупинятись на досягнутому. Зупинився – значить, відстав». Саме він генератор ідей розвитку підприємства, а ми, хоч і молодші – мусимо за ним встигати.

Про податки, зарплату й соціальну відповідальність

– А, крім всього іншого, ми ще й платимо чималі податки, — продовжує Тетяна Борисівна. – Мінімум щомісячно по 10-12 мільйонів різних відрахувань до бюджету. Плюс два мільйони гривень йде на одну зарплату. У нас працює близько 400 осіб. Середня зарплата 12 тисяч гривень, а в окремих підрозділах, де напружена робота, люди заробляють по 30 і більше тисяч. Деякі отримують навіть по 60 тисяч гривень на місяць. Все залежить від показників та об’ємів виробництва. Гарні показники – пристойна матеріальна винагорода, і не потрібно їхати за кордон на заробітки. При цьому у нас нема нелегальних працівників. А зарплата була завжди високою і чесною — без «конвертів». Та й у пріоритеті завжди була людина праці. Така наша со­ціальна політика: спершу створити гідні умови, а потім запитувати про роботу. Відтак і не дивно, що у нас майже відсутня плинність кадрів, а всі вакансії заповнені стовідсотково.

– Нам дуже пощастило, що на території села працює таке потужне підприємство і що його очолює така чудова й добра людина, як Іван Іванович Андрушко, — продовжує Війтівський сільський голова Марія Василівна Замкова. – Я головую вже десятий рік, так за цей час не було жодного випадку, щоб він мені відмовив, коли я до нього зверталась по допомогу. Та й люди, чула, так само. Хто б з чим не звернувся – обов’язково допоможе. Крім цього, підприємство завжди сприяє фінансово, коли село започатковує якісь проєкти. Але найголовніше, що більшість працівників птахоком­бінату – це саме наші, війтівські, люди. Вони мають постійну роботу, гідну зарплату, мають за що жити, будуватись, навчати дітей. І село живе, не занепадає так, як інші. Звернули увагу, який у нього заможний вигляд? Це все завдяки птахокомбінату, тому хочу побажати Івану Івановичу здоров’я і довгих років життя. Таку людину потрібно ще пошукати.

Про зарплати, податки та соціальну відповідальність

– Це підприємство відіграє дуже значиму роль в економічному розвитку нашого району, — зазначає голова місцевої райдержадміністрації Валентин Русначенко. – Воно з року в рік стабільно розвивається: покращує свої показники, розширюється, розбудовується і росте. Там одних працівників близько 400 осіб. І всі вони працюють на постійній основі, мають пристойні заробітні плати, а відтак і не думають десь кудись їхати на заробітки. Тобто, птахокомбінат забезпечує людей роботою і дає засоби для нормального життя їм і їхнім родинам. Крім цього, підприємство завжди сплачує у повному обсязі всі податки. Для прикладу, за позаминулий рік до держбюджету вони перерахували майже 6 міль­йонів гривень до місцевого бюджету – 6,5 млн та ЄСВ – 6,1 млн. Минулого року від­повідно: 7,3 млн, 6,8 млн і ЄСВ – 7,7 млн. У цілому на птахокомбінат припадає близько 5 від­сотків від загальних надходжень по Бершадському району. Це дуже суттєвий показник. Так само і з обробітком землі. У них близько півтори тисячі пайовиків. Це доволі немале число, що свідчить про довіру власників земельних паїв до орендарів. Я вже не говорю про те, що підприємство сплачує одну з найвищих орендних плат у ра­йоні – минулого року вона склала 5,5 млн гривень. Тобто можна вести мову про соціально відповідальний бізнес. Та й взагалі, коли подивитись на птахокомбінат, то там постійно щось оновлюється, будується, реконструюється. Завше якийсь розвиток у правильному напрямку.

– Ну й наостанок хотілось би сказати кілька слів про керівника птахокомбінату Івана Івановича Андрушка, – підсумовує Валентин Володимирович. – Це надзвичайно умілий і дуже досвідчений керівник. Саме завдяки йому підприємство стало таким, яким є нині. Тому зичу йому всіляких житейських і професійних гараздів. Якби таких людей і таких підприємств було побільше, то наша країна вже давно б подолала всі економічні, політичні та соціальні кризи.