Ну, в мене й склалось відповідне враження. Так що після закінчення 1972 року Білоцерківського сільськогосподарського інституту попросився на роботу саме сюди.
Студенти, котрі гарно навчались, мало право самі обирати місце майбутньої роботи. Ось так і сталось, що П’ятківський колгосп у Бершадському районі став моїм першим робочим місцем. На той час мені було лишень 22 роки. За фахом я ветеринарний лікар, тож мені доручили догляд за худобою. Знаєте, де б людина не працювала, все має бути чітко структуроване.
Мене вчили, що на фермах і в тваринницьких приміщеннях має існувати відповідна санітарно-гігієнічна обстановка. От я і почав запроваджувати певні санітарні норми та санітарні дні. Але це було ой як непросто. Уявіть собі жінок, котрі змушені каторжно працювати, вручну. О четвертій ранку встати, о десятій вечора прийти додому. А вдома по кілька дітей та ще й своє господарство. Деякі мали чоловіків, багато взагалі були самотніми. А тут приходить якийсь хлопчик після інституту і каже, що потрібно запроваджувати санітарні дні, білити стіни, огорожі, кормові проходи. Мої ініціативи впроваджувалися важко, але я на них не сердився. Навпаки, я розумів, що це не вони зляться і сердяться. Це злиться їхня важка доля, коли день у день важко працюєш, а ніякого просвітку нема.
Тому доводилось шукати підходи: добрим словом, увагою, шанобливим ставленням. Наші жінки взагалі дуже чуйні й хороші. У них вироблені від важкої роботи руки, але золоті серця й душі. Коли до них по-доброму, то вони віддячать сторицею: і послухають, і підтримають, і допоможуть. Словом, сталось так, що через півроку працівники почали змагатись між собою, в кого ферма краща й чистіша. Все це одразу позначилось на санітарному стані корів і, відповідно, на якості молока. Таким чином оцих 4 роки у мене пролетіло, як 4 години. Хоча працювати доводилось і в суботу, і в неділю, і в будень, і свято – все ж було нерегламентовано.
Потім у районі було утворено міжколгоспну птахофабрику, куди мене призначили керувати. І там напрацьовані методи теж дали результати. Я одразу дав зрозуміти людям, що я такий же, як вони: не кращий і не гірший. Я й досі приходжу на роботу не як голова правління, не як Іван Іванович, старший за віком керівник підприємства, а приходжу як звичайний працівник. Всі ж живі люди. Мають дітей та проблеми, незалежно від диплома про вищу освіту. І коли цю методу використовуєш у стосунках з людьми, то вона спрацьовує. Словом, ми з колективом за чотири місяці до кінця року дали показник з виробництва яєць у два з половиною рази більше, ніж до цього за цілих вісім місяців роботи…Звісно, виробнича дисципліна, технологія, але я переконаний, що не останню роль тут зіграли саме людські стосунки. Ніби те саме зерно, ті самі курчата, а за 4 місяці підняли продуктивність майже у 2,5 раза.
– Ну, як тільки ми трохи піднялись по показниках яєчного виробництва, як настає «мода» виробництва курячого м’яса, — продовжує Іван Іванович. – У мене виникає ідея вирощувати курчат-бройлерів. Ідея непогана, але як її реалізувати? Це сьогодні можна спорудити будь-що, було б бажання і кошти. А тоді все ж було лімітовано. Ліміт на проєктування, на будматеріали. Хочеш будуватись? Ставай у чергу. А вона може тривати два-три роки, бо ти не один такий.
Потім існував ліміт на використання будівельних організацій, а це також на кілька років. Та й самі будматеріали також були лімітовані. Але ми настільки серйозно взялись до роботи, так «спресували» час, що коли інші щось будували роками, то ми, для прикладу, дитсадок у Війтівці спорудили за 14 місяців. Один забійний цех – за 8 місяців. Другий забійний цех – за 11 місяців. Дуже допомагала підтримка старших колег – наших Героїв Соціалістичної Праці: Василя Михайловича Кавуна із Шляхової, Анатолія Григоровича Загоруйка із Великої Киріївки, Івана Омеляновича Дяченка із Баланівки, інших небайдужих керівників. Супроти них я був просто хлопчик.
На той час мені не було й тридцяти років, але вони бачили, що я стараюсь, тому заохочували і допомагали всім, чим могли: «Може, тобі що потрібно? Люди, кошти, будматеріали, то ти тільки скажи». Не було тоді якихось незрозумілих заздрощів, нездорової конкуренції, ворожнечі. Кожен відчував атмосферу підйому, і все працювало, як годинник. Були часи, коли птахокомбінат мав по 750 чоловік працівників. У всіх був бартер, а в нас розраховувались «живими» грішми. І досі таку марку тримаємо. Орендуємо більше 3 тисяч гектарів землі. Виплачуємо до 13 тисяч гривень за один пай – це один з найвищих показників в області. Коли ми почали брати землю в оренду, то в районі середня орендна плата за один земельний пай розміром від 1,5 до 3 гектарів землі була 150-200 кілограмів зерна. А ми одразу дали в перший рік – 800 кілограмів, а на другий рік – тонну. Після цього для окремих сільгосппідприємств ми стали «некомфортними». А я кажу: «Дякую Богу, що ці люди дають можливість мені заробити. Але їм також потрібно за щось жити. Тим більше, що на чужих мозолях і стражданнях далеко не заїдеш і аж ніяк не будеш щасливим».
– Після розпаду Союзу все валилось і руйнувалось. Як вдалось втримати комбінат від знищення?
– Так, то були дуже важкі часи. Колись в об’єднанні «Вінницяптахопром» було 17 птахофабрик, а залишився тільки наш птахокомбінат. Так-от, все за допомогою і підтримки людей, трудового колективу. Люди ж чудово бачили, що я уболіваю за справу. О 4-5 ранку я вже тут, у суботу-неділю – вже на роботі. Для мене найважливіше, аби підприємство працювало, а працівники мали можливість на ньому заробити. Тому що виробництво без людини — це нічого, воно мертве. Його оживлюють люди зі своїми проблемами й радощами. Коли я бачу засмучену людину, то мені зразу псується настрій. «А чого вона така? Можливо, це я щось десь недопрацював і тепер це до мене якісь претензії? А, може, в неї в родині щось сталось?» А коли бачу, що в людей гарний настрій, вони привітні, посміхаються, радіють життю, то це означає, що я як керівник створив для них гарні умови роботи, дав гідну зарплату тощо. Тобто, оця повага до людей праці, рівність у стосунках між керівником і підлеглими, думаю, і дали можливість нам спільними зусиллями вистояти і стати тим, ким ми стали на сьогодні.
– Ви неодноразово у багатьох інтерв’ю казали, що ваша продукція настільки екологічно чиста, що спокійно подаєте її до столу дітям та онукам. Як вам вдається досягати рентабельності без «хімії»?
– Повторюю: завдяки повазі до людей. Якщо у тебе є розуміння, що ти не більший і не менший за інших, поважаєш їх і цінуєш, то це дуже впливає на виробничі показники, на психологічний стан працюючих, на загальний клімат на підприємстві. Ми хочемо, щоб наша продукція була не лише смачною, а й доступною і корисною. Аби її могла придбати та оцінити якомога більша кількість людей. Моя філософія полягає в наступному: працювати виключно заради заробітку коштів – нерозумно і шкідливо, це дає результат тільки у короткотривалій перспективі. Прибутки мають вкладатись у підприємство, з одночасним поліпшенням заробітку та умов праці самих працівників. Так само і з покупцями. Коли з року в рік дбати про людське здоров’я і гаманець споживача, то з часом отримаєш не лише постійного покупця, а навіть партнера й друга. Тут виробляєш, а в Одесі і Києві за твоєю продукцією вже у чергу стають. Вона десятками років демонструвала шанобливе ставлення до покупця: що у нього є старенька мама чи маленька дитина. Куди ж тут додавати хімічні домішки? Мене часто запитують: як вам працюється із «Нашою рябою», яка ось тут, поряд, у сусідньому Ладижині? А я кажу: на нашій великій планеті кожен має право на місце під сонцем. І для мене як виробничника здорова конкуренція тільки сприяє успішності роботи.
– Іване Івановичу, окрім всього, на Вінниччині ви відомий ще і як меценат. Багатьом допомагаєте у матеріальній скруті. Скажіть, а це правда, що людина, котра подає руку допомоги іншим, справді отримує від Неба, від Бога чи якихось інших сил матеріальну віддяку за свою доброту і небайдужість? Я розумію, що питання трохи дивне і з ним, мабуть, треба було б більше до священника. Але, з іншого боку, кого ж тоді запитувати, як не вас, благодійника і мецената?
– Знаєте, у цьому щось дійсно є. За ці сорок років підприємство допомогло багатьом релігійним організаціям, вивчило десятки дітей наших працівників, надало матеріальну допомогу тисячам людей. У мене нема такого поняття як «не можу». Маю правило — «допоможи, хоч чим-небудь». Словом, ділом, порадою, матеріально… Головне – подай руку. Не знаю, як кому, а особисто я відчуваю від цього задоволення.
– І що?.. Допомагає у бізнесі? – не витримую (цікаво ж як).
– Ще й як! Недаремно ж сказано, що чим більше даєш, тим більше отримуєш – це чиста правда. Справді, вертається сторицею, та ще й у настільки несподіваних формах, що тільки диву даєшся. От якось звернулась до мене одна релігійна громада по допомогу. А різні ж часи бували: і безгрошів’я, і поля родили не так, як хотілось. Але оскільки пообіцяв, то потрібно допомагати. Ну, допоміг, а потім дивишся: при всій складній економічній ситуації підприємство отримало набагато більше прибутків, аніж можна було сподіватись навіть за найкращих розкладів. І не знаєш, де воно взялось і звідкіля так вдало прийшло.
– І наостанок, що б ви хотіли побажати вашим колегам, друзям та однодумцям з нагоди ювілею підприємства?
– Оптимізму і віри в прийдешній день. Саме це досі і тримає мене на світі. Це зовні я поважний Іван Іванович, а всередині досі Ваня-студент. Мене втомлюють кислі фізіономії і радують веселі посмішки. Я люблю людей-оптимістів, тим більше, що всілякі проблеми й негаразди не можуть тривати вічно. У мене життєва філософія така: вдарило тебе життя –де хоч знайди сили, але підіймайся і йди вперед. Чого я теж всім хочу побажати. Маєш випробування, якісь проблеми на роботі чи в родині? Ніколи не шукай крайнього. Завжди аналізуй власну поведінку, що й де зробив не так. У світі нема кращого і більш доскіпливого інспектора, ніж я сам. Тому будьте самі собі контролерами правильності власного життя.
Питають: як прожив до 70 років і залишився бадьорим і активним? Просто потрібно помічати чужу усмішку, радіти життю, шукати позитивні емоції. Так, мені 70, але я не відчуваю років. Звісно, десь інколи щось поколює чи «поскрипує», не без того. Але я не вмію відпочивати. Щоб поїхати кудись на місяць і «відключитись» від усього. Мене вже на третій тиждень тягне сюди, до людей, до роботи. Я живу цим. Дякую Богу, що дає мені віка, і дякую гарним людям, котрі завжди траплялись мені на шляху. Он скільки часу проминуло, відколи працював у П’ятківці, а люди й досі мене пам’ятають, і спасибі їм, згадують добрими словами. І я пам’ятаю їх і досі впам’ятку, як кого звати і в кого яке прізвище, ким працював. Мені здається, це найкраще визнання мого життя і моєї роботи. Головне, любіть людей, ставтесь до них з повагою, і все у вас буде добре: і на роботі, і в родині, і в стосунках зі світом…
Підготував
Олег КРИВОНІС
Бершадський район
