Ольга Зубик разом із класом та школою №7 стали переможцями конкурсу «Благодійна Вінниця» та «Благодійна Україна».

«Ми, батьки випускників 7-ї школи, протягом 4 років спостерігали,  як мобілізовує та залучає учнів, колег і колектив школи до волонтерського руху класний керівник нашого класу Ольга Зубик.

На наших очах вершився скромний, не голослівний подвиг! Бо Ольга Михайлівна разом із нашими дітьми та з допомогою нас, батьків, могла організувати все, що потрібно для тих, кому була так необхідна наша допомога.

Ми бачили, як на  наших очах,  залучаючись до волонтерства, наші діти проймались проблемами важкопоранених воїнів із передової, ходили систематично до військового санаторію, слали листи  та малюнки, тонни допомоги на передову.

Вважаємо, що приклад цієї вчительки і 7-ї школи м. Вінниці, де підтримали ініціативу започаткувати у класах волонтерський рух, мають перейняти всі навчальні заклади України. І це має стати основною складовою виховання молоді у школах та вузах України.

Ольга Михайлівна передплачує і читає «33-й» з дня заснування вашої газети. Як і її односельчани у Тульчинському районі. Вони разом із учнями школи та нами — батьками – долучались до благодійної допомоги нашим воїнам на передовій війни, обездоленим та інвалідам в будинках-інтернатах та реабілітаційних центрах. На прикладі героїв ваших публікацій Ольга Михайлівна роками веде  виховні години в учнів. Тому просимо саме в «33-му» надрукувати розповідь про неї. Ольга Зубик, переможець конкурсів «Благодійна Україна» і «Добро починається з тебе», заслуговує на це. Вважаємо, що нинішня ситуація в країні вимагає від нас ще голосніше говорити про волонтерство. Не про те, яке «модне», а про те, яке робиться тихо, від душі і справді необхідне…»

Ось такого листа отримала редакція від батьків – наших читачів. На їхнє прохання, наш співбесідник –  учителька зарубіжної літератури, класний керівник не одного випускного класу школи-ліцею № 7 Ольга Зубик.

-У світі так багато зла, тому я вчу усіх творити добро. І волонтерство саме і полягає у тому, щоб творити його безкорисливо. І так має робити кожен з українців, особливо зараз, коли війна. Ми маємо постійно мати армію волонтерів тут, у тилу, яка надійно підставить плече тим, хто стоїть за нас на передовій, жертвуючи життями. І про це треба говорити щоденно і всюди. Не менше, аніж про коронавірус. І школи, наша молодь,  мають підтримувати постійно цей рух. Бо це дуже великий потенціал  як допомоги, так і виховання, – такими словами розпочинаємо ми розмову.

-Не секрет, що 7-ма школа є елітною. Тут заможні діти, заможні батьки. Такі люди, багато хто вважає,  одягають «рожеві окуляри», не помічають ні війни, ні біди інших, як і учителі, і йдуть собі цілеспрямовано до мети – здобути чи дати знання, вступити в престижні вузи України чи світу… А тут ви – не просто волонтери, а переможці конкурсу?

-Якщо про себе, то мені довелось в цьому житті побачити всякого. Щоб поставити на ноги двох синів, вимушена була їхати на заробітки за кордон. Доглядала в одній родині в Ізраїлі їхніх дітей. А після повернення вже десятки років працюю у 7-й школі-ліцеї.

Чужої біди не буває – так мене вчили і так я виховувала свої синів. І зараз цьому вчу своїх учнів. А чим краще можна виховати, як не власним прикладом? Особливо, коли війна і щоденно на передовій стоять діти України.

З чого почався наш волонтерський рух? Ще в 2014-му я приїхала до рідних в село Шура-Копіївська, що у Тульчинському районі. Там ми із синами дізнались, що на передову  пішов круглий сирота із нашого села Володимир Пашедко.

А тоді ж усе – від форми до бронежилетів – треба було купувати… А хто ж придбає йому? Тому ми зібрались і купили йому все.

І так опікали вже школою цього хлопця роками, як і його побратитимів. Якось хлопці прислали із передової фото: голе поле, куди їх вивезли окопуватись… і все. Через 2 дні мій син Олександр зібрав усе необхідне і вислав, щоб побудувати бліндаж. І невдовзі воїни прислали вже власне фото в цьому бліндажі.

Коли Володя прийшов у відпустку, він завітав до нашого класу. Якби ви бачили, яка це була зустріч.

Діти оплесками зустрічали його ще із порогу і так само проводжали зі  школи.

Саме тоді Володя зізнався, що йому ніхто ніколи не висилав посилок. Тому коли вони приходили іншим – він просто йшов гуляти в поле…. З родичів хтось раз прислав. Але продукти по дорозі зіпсувались. І тут посилка на його ім’я і вага її 412 кг. Далі – 608. Він радів як дитина і вже сам роздавав подарунки побратимам, віддавали на сусідні пости.

Учнів мого класу такі зустрічі ще більше мобілізували займатись волонтерством. Далі цей рух охопив усю школу, учнів інших класів. Вони  почали залучати до цього батьків, як і я , містян, односельчан, священників, підприємців, фермерів… І поступово це переросло вже у справжній могутній рух.

– І ви генератор та керівник його? Добровільно і безоплатно несете на плечах, як пишуть батьки ваших учнів, всю відповідальність?

– Це відбувається тепер так. Ми 2 рази на тиждень відправляємо бусами вінницьких волонтерів допомогу.  Перед цим я заходжу на урок до класу і кажу – у вівторок чи п’ятницю має виїздити волонтерська машина на передову. Принесіть хто що може – шкарпетки, зубну пасту, пряники, інше. Ставимо у класі ящики і діти туди зносять. Далі усе це збираємо і разом із учнями пакуємо. Обов’язково фотографуємо для звіту. А потім уже з передової нам шлють фото бійці із нашими ящиками, в яких для них прибули подарунки. І діти бачать результати своєї праці! Чують реальну подяку від реальних людей.

Це дуже стимулює.

– Мені розповідали, що ви систематично із учнями класу відвідували військовий санаторій, куди привозять важкопоранених воїнів на реабілітацію вже роки?

-Так, вперше ми пішли туди, коли привезли 36 особливо важких хлопців. Ці діти, по 21-23 роки, багато хто без рук, ніг… На все це без сліз неможливо було дивитись.

-І коли мої учні це побачили… Марина Столбецька, моя випускниця, яка нині навчається за кордоном, свідомість тоді втратила. Але ні вона, ні інші дівчатка-школярки не відмовились від подальших шефських походів. Навпаки, стали ходити і допомагати. Вітали бійців у військовому санаторії з днем народження. Воїни плакали від щастя!

Якось діти вранці прийшли без мене вітати одного важкопораненого Олега. Бо я була на уроках. А тут їх переймає лікар:

-Куди ви, зараз обхід!

-Та сьогодні в Олега з 505 палати день народження, привітати хочемо.

За мить до них вже приєднався персонал госпіталю, і вони, запаливши свічки на торті, всі гуртом зробили пораненому воїну таку несподіванку. Уявіть його стан! Він мало не літав від радості.

Або ще Коля… Його доставили в госпіталь ледве живого із полону – підвалу КГБ, що в Донецька.  Його привезли прямо сюди в одних підштанниках! Діти, як дізнались, одразу мобілізували батьків. І ми його повністю одягли.

Якось приходимо, коли привезли чергову партію важких хлопців, а в палатах спека нестерпна, літо. І хлопці з кранів воду п’ють… Тому діти мобілізували  батьків. І ми повністю забезпечили госпіталь мінеральною водою.

-Вам ще вручили найпочесніший волонтерський орден «Патріот України»?

-Чесно зізнаюсь, у мене є чимало всяких подяк і з департаменту, і з міністерства, але ця дуже дорога. І це стало для мене повною несподіванкою.

Бо мене запросили на День волонтера, вже традиційно, на концерт до Будинку офіцерів. А я востаннє там була, коли прощались із загиблим на передовій Олександром Каплінським. Він наш  учень. І трагізм цього похорону: розпач молоденької вдови – дружини, батьків, однокласників, нас усіх так запав в душу, що я більше жодного концерту там не сприймаю.

Тому відмовилась. Але мене переконали, що там буде не лише концерт, але й вшанування. Тому ми пішли з чоловіком. І ось мене викликають на сцену і вручають цю нагороду.

Ви знаєте, я це роблю від серця, як і мої діти, і не лізу на екрани. Ось це друге інтерв’ю за весь час, яке я даю. Добро робиться тихо і без розголосу!

Але кожна зустріч із нашими випускниками – ветеранами з передової, чи воїнами яким допомагали ще раз переконує: ми все правильно робимо.

Одним із найактивніших наших волонтерів-учнів був мій випускник Сергій Грачов. А він син  відомого ветерана передової війни, який нині очолює відділ ветеранів війни при ОДА, Андрія Грачова. І він також – випускник нашої 7-ї школи.

Якось він прийшов до нас на зустріч, розгорнув акуратно складений аркуш паперу. А там малюнок, присланий ще тоді, коли він служив біля Донецька в 2014-му, школярем нашої школи. І він його розшукав серед інших малюнків, які ми висилали на передову. І береже досі.

Всі воїни одностайно кажуть, що увага, особливо наших дітей, до них на передовій – малюнки та листи, подаруночки до свят і в скрутну хвилину – це як оберіг. І вони це дуже цінують.

Якось воїни з бліндажа прислали нам фото. Вся кімната завішана дитячими малюнками та листами. І серед них ікона. Розумієте, це як ікони.

Бо бажання робити добро, допомога ближньому і є святині, які мають бути в серці кожної віруючої людини.

Якби ви знали, наскільки  допомагали священники і парафіяни церков, зокрема нині ПЦУ,  тоді Київського патріархату. Від патріарха наші дівчатка-волонтерки отримали грамоти. І хрещений батько мого сина священник Станіслав Береза, митрополит Михайло на моє звернення не раз відгукувались. Зібрали кошти на протези хлопцям, подарували 130 бритвенних наборів пораненим у санаторії. Рідне село збирає тонни всяких закруток, хто що може. А ми вже тут пакуємо із учнями, добавляємо зібране нами і відправляємо бусами на передову.

Є в моєму рідному селі ще голова СВАТ «Дружба» Валерій Хворостовський. Не раз просила я у нього яблук нашим воїнам, і він передавав їх десятками ящиків…

Ось такий  у нас вийшов союз селян, школярів, їхніх батьків і небайдужих людей.

Якось я зайшла у сусідній клас, бо ж у школі 36 класів. Мої збирають десятки ящиків. А тут бачу –  стоїть один і в ньому кілька пачок печива… На моє запитання одна старшокласниця  гордовито відповіла:

– Можна подумати, моя пачка печива їх врятує.

-Твоя ні – а кожного так. І сила наша в участі кожного у одній великій спільній і такій потрібній волонтерській справі.

Я розповіла цим дітям про наші відвідини госпіталю, героїв, які стали нам вже рідними.

І на другий день ці учні просили у нас ще додаткові ящики.

Стільки усього нанесли. Висновок: з дітьми треба працювати. Показувати все на власних прикладах. Ось у мене в класі батьківські збори розпочинаються  із проєктора. Там я демонструю на екран фотозвіти з усіх спільних з їхніми дітьми та нами благодійних акцій. І це дуже об’єднувало навколо ідеї волонтерства. Батьки на прохання принести пару шкарпеток воїнам передають цілі упаковки. Як і спортивних костюмів і таке інше. І ніхто нікого не змушує. Хтось одну пачку печива приносив, а хтось – ящик… По можливостях.

Мені дуже допомагає, можна сказати, ми працюємо  у парі, моя колега – учитель молодших класів Віта Миколаївна Кірічук. Ми разом із нею вечори організовували, шефську концертну програму. Учнів її класу залучали, коли можна було для сприйняття молодшими…. Вона навіть свого онука до мене у клас перевела. Щоб проймався цим духом волонтерства.

І ось я зараз беру новий клас.  Вже і не хотіла. Але директор Олександр  Сухомовський наполіг. Вдячна йому, що він підтримує цей волонтерський рух у школі.

Тому і зараз роздумую, з чого почати? Перелистую наші волонтерські фото. І розумію, що це проміжок життя, який вніс великі корективи в нього. А ще завжди в пам’яті  слова одного із бійців: якщо ви нас забудете, спочатку помре наше життя, а потім тіло.

– Заради вас ми готові на все,  – писали моїм учням щоразу бійці із передової.

Вони готові заради нас пожертвувати навіть життям! То невже нам не потрібно щоденно і де тільки можливо  не нагадувати усім, що у нас війна і наш ворог – сусід може знищити нас усіх, нашу країну. І вони там – щоб ми тут мирно жили і працювали.

Тому із новим нашим класом ми продовжимо те, що стало сенсом мого життя. Стилем нашої 7-ї школи.

Всі, хто пам’ятає добро, горнуться і не забувають. Коли Саші, з якого розпочалось волонтерство моєї родини, а потім класу, було 25, ми з чоловіком, в минулому військовим, їздили його вітати. Зараз він уже одружений, чекає на поповнення. Знаєте, я навіть не знаю, хто кому більше допоміг: чи ми цим солдатикам, без уваги, роздягненим, не обмундированим, які страждають від болю і на милицях, чи вони нам – ставати Людьми і виховувати такими наших школярів. І добре, що в них успішні оцінки в атестатах і медалі. Але не менш важливо, що в їхніх душах запалився вогник безкорисливої допомоги іншим – вогник волонтерства. Я знаю, мої учні тепер повз біду чиюсь не пройдуть, не помітивши, а допоможуть. Передайте їм палкий привіт, як і батькам слова подяки за розуміння і підтримку. Без них я не змогла б багато чого.

Знаєте, публікації у «33-му» про героїв, успіхи наших земляків, дітей, просто порядних і визначних людей, про гідні вчинки так допомагали мені у виховних годинах! Діти уважно слухали і брали приклад. Тому пишіть про наших героїв. Пишіть про людей з чистими серцями і помислами. А  я і далі читатиму вашу газету. Як і мої односельці. Бо коли ми разом – ми сила.

-Я без підтримки батьків, дітей, педколективу не мала б ніяких досягнень. Я не герой і пафосу не люблю. Скільки є таких, які роблять набагато більше.., – заявляє скромно про себе Ольга Михайлівна Зубик.