А те, що його крадькома вишивали у бараку українки, перебуваючи у Темниківському виправно-трудовому таборі (Темлаг) Мордов­ської АРСР Російської Федерації упродовж 1938-1944, – робить його безцінним символом незламності україн­ського духу.

Однією з учасниць цієї мистецької акції протесту проти радянського режиму була  наша вінничанка Катерина Мику­льська-Славінська, яка відбувала покарання як дружина секретаря Тульчинського райкому партії і донька «ворогів народу».

Після таборів Катерина повернулася до Вінниці, згодом подарувала унікальну річ своїй лікарці, а та передала його Ганні Секрет. Про довгу і непросту долю цього безцінного експоната розповідала науковий співробітник Вінницького краєзнавчого музею Лариса Семенко.

– Це незвичайна виставка одного предмета, котрий має трагічну історію, — каже вона. – Цьому рушничкові понад 80 років. Родина Катерини Микульської — типова сім’я звичайних чиновників. Утім, усі вони були репресовані. Спочатку під жорна репресій потрапив її чоловік Іван Микульський. Потім репресували тестя, батька Катерини. Згодом до таборів потрапить і вона як дружина «ворога народу». Єдиного сина відправили до дитячого будинку. А потім, у 1942 році, він пішов на фронт добровольцем і загинув під Харковом.

…Там, у таборі, ув’язнена Катерина, роздобувши зовсім невелику кількість ниток, дістала голку і вишивала. Про це дізналися інші жінки і вирішили залишити на згадку про себе пам’ять, і довгими вечорами почали вони вишивати цей рушник. На ньому різні візерунки. І мережки, і вишивки гладдю, низинкою та хрестиком. Кожна з полонянок прагнула залишити на цьому рушникові часточку себе. Вишивати було нічим. Шукали металеві гострі штучки або риб’ячі кістки. Такий собі мовчазний протест. Цей спротив системі відбувався крадькома, бо за це можна було отримати карцер. Але українки вишивали яскраві квіти, складні візерунки.

Пані Катерина привезла рушник до Вінниці. Це був непростий шлях повернення додому. Її звіль­нили у 1945 році. Спочатку вона жила у Горьков­ській області, працювала в од­ній з лікарень. І тільки наприкінці 70-х років повернулася до Він­ниці. Цей рушник увесь час був біля неї. За характером пані Катерина була неговірка. До останніх днів вона боялася розповідати, що ж сталося з її родиною. І тільки своїй дільничній лікарці Зінаїді Завальнюк розповіла все і показала цей рушник.

Незадовго до своєї смерті, у 90-х роках, вона віддала цей рушник тій лікарці. А минулого року лікар побувала на виставці Ганни Секрет у Центрі народної творчості. Була вражена і розчулена побаченим. Тому і вирішила віддати рушник саме Ганні Секрет. А вона подарувала його Вінницькому краєзнавчому музею.

– Ми з радістю прийняли цей експонат, навіть не встигли його описати і здати у фонди. Але вже вирішили виставити у цій залі. Нехай побачать наші земляки, як у таких важких умовах, ризикуючи життям та здоров’ям, українки намагалися зберегти оте світле, що жило в їхніх душах – своєрідний код нації.

– Мені пощастило бути особисто знайомою з Катериною Микульською, – ділиться спогадами директор музею Катерина Висоцька. – І коли пані Лариса принесла рушник, у мене забракло слів. Я не могла повірити, що цей рушник повернувся до музею! Катерина Микульська жила по вулиці Пирогова, 6. У 90-х роках ми влаштовували велику виставку, збирали експонати. Прийшли й до неї. Тоді пані Катерина погодилася дати чимало документів, вишивок, листів, предметів, котрі вона привезла з заслання. Коли колишня бранка радянських таборів померла, нові мешканці квартири не знали, куди поділися її речі. Ми вважали, що цей рушник безслідно зник… І ось таке його сенсаційне повернення — це як диво.

Раджу всім подивитись експонат у Вінницькому краєзнавчому музеї.

І розповісти про такий приклад сили українського духу усім, кого знаєте.