Вже позаду непростий 2020 рік. Комусь він не залишив шансів, когось приласкав, комусь додав мудрості, гіркого розчарування, а комусь подарував безсонні ночі у полюванні за римою та свіжим образом. Серед цих останніх часом опинявся і я. І практикував свої вправи з римування. Дещо з того вирішив показати вам. Сьогодні не буде плакатного слова, не буде громадянського дзвону. Буде тихенька некваплива лірика. До неї у такт підібрав ще кілька власних фото.

Буду щасливий, якщо когось це надихне і зробить добрішим та щирішим у новому році. Не відкладайте на завтра миті творчості. Пишіть вірші, співайте, танцюйте. Дружіть з прекрасним. Воно врятує світ. Гарного вам Нового року, шановні наші читачі. Любіть і будьте любимими, кохайте і будьте коханими. І нехай ваші почуття завжди будуть взаємними.

З повагою – головний редактор
газети «33-й канал», співзасновник медіа корпорації
«Регіна» ЛТД, Заслужений журналіст України
Анатолій Жучинський

***
Я благатиму знову і знову,
Поки сонце нам світить з небес:
«Відведи мене ще раз, Любове,
У свою країну чудес».

Десь вона недалеко, навпроти,
Серед вічно квітучих полів.
Там усе відчувають на дотик,
Там усе розуміють без слів.

Та побачити дивні ті квіти,
Жаль, не кожному пощастить.
Хтось до неї іде цілу вічність,
Хтось туди потрапляє за мить.

Там серця завмирають в сплетінні,
Там немає похмурих днів.
І холодні дощі осінні
Там цвітуть феєрверком вогнів.

***
Коли в ранковій тиші сонній
Той, що любити обіцяв,
Вжалить десятком скорпіонів
У незахищені місця…

Коли наллє у кожне вухо
По самий край байдужих слів,
Кого, як соловейка, слухав
І завжди пристрасно волів…

Тоді розвіє, мов солому,
Речей порядок, зміст буття.
Лиш набиватиме оскому
Змарнований кросворд життя.

***
Прикриває обличчя, як маскою,
Сто разів перечитана книжка.
Недолюблені, недоласкані
Засинають в холодних ліжках.

Їх, невтішених, мов на паскові,
Знову щось затягнуло додому…
Недолюблені, недоласкані
Вже не вірять ні в що і нікому…

Та колись, за чиєюсь підказкою,
Розчарованих, уві сні,
Недолюблених, недоласканих
Пожаліє розпусниця-ніч.

Обернеться чарівною казкою,
В серці пристрасно затремтить.
Недолюбленим, недоласканим
Подарує солодку мить…

***
Як знову хочеться туди,
Де все було таке, як треба.
Тоненький місяць молодий,
І зорями прошите небо.

Де хтось невидимий згори
Уже підшукував нам пару,
І теплі літні вечори,
І залицяння під гітару.

Де річка билась в берегах
І говорили тільки очі.
І де здавалось, що жага
Візьме й до смерті залоскоче.

Де погубилися слова
В ставку, у вербах, по городах.
Де руки — мовби сон-трава.
Й від дотику спирало подих.

Де, наче перські килими,
Стелилась лагідно долина…
І ніч злітала, ніби мить,
В копиці запашного сіна.

***
Земля — шахівниця
в рівненьких клаптиках,
Де фігури у пошуках
вдень і вночі.
Хтось знайдеться у
Мегагалактиках,
А хтось розминеться, хоч плач,
хоч кричи.

Не зустрінуться Риби з Левами,
Тельці не помітять Овнів у полі.
Лиш ми сьогодні —
Король з Королевою
На незбагненній шахівниці долі.

Хай шах чи мат нам ставлять,
все одно
Я ніжно обніму тебе за плечі.
Дарма, що в тебе полудень
постукав у вікно,
А в мене вже
на циферблаті вечір.

Ти тільки посміхнись мені
І не зважай, що скажуть люди.
Сьогодні ми розтанемо в
обій­мах, наче сніг,
А завтра буде те, що буде…

***
Ти м’яко стелиш під солодкі сни.
Усе логічно і комфортно в тебе.
А я лиш випадковий мандрівник,
Який ночує в полі просто неба.

Ти свіжий подих,
ти мій біль пекельний,
Мій затишок у цім шаленім світі…
Хоч я лише черговий потопельник
В твоїх очей оманливій блакиті.

***
Дні і ночі, як з поля дим,
Відлітають за горизонт.
Обережно торкаюся поглядом
Твоїх ерогенних зон.

Вже минає серпень черговий,
Ну, ще п’ять чи шість,
ми ж не вічні…
Безуспішно розгадую знову
Твій незламний код Да Вінчі.

Тепла ніч зі мною грається
В безкінечний, як мантри, сон.
Ніби хтось руками торкається
Твоїх ерогенних зон.

Обіймає і заколисує,
І вдихає твій аромат.
А ти розчиняєшся в близькості
І ласкаєш його сама…

Та ранок грубо, буденно
Закриває зрадницьки рот.
Як на бійню веде на щоденний
Добровільний мій ешафот.

В ритмі танго
Ми розійшлись, у кожного
свій шлях.
Вокзал, перон, все забувається
потроху…
Колись волошки нам
стелилися в полях,
А зараз будяки й чортополохи.
Той поцілунок був останній,
Все обірвалось на пів слові.
Які прекрасні ми в коханні,
Які безликі в нелюбові.
Та сняться очі знов мені твої,
І не рятують Гучі й Бушерони.
Колись для нас співали солов’ї,
А зараз тільки каркають ворони.
Той поцілунок був останній,
Все обірвалось на пів слові.
Які прекрасні ми в коханні,
Які безликі в нелюбові…

А може, нам зустрітися
ще вдасться,
І ще повернуться ті дні веселі,
Коли удвох ми плакали від щастя,
Бо зараз в серці сухо,
як в пустелі.
Той поцілунок був останній,
Все обірвалось на пів слові.
Які прекрасні ми в коханні,
Які безликі в нелюбові…
***
Подалось літо з рюкзаком
до Хургади,
А тут – дощить із градом і грозою.
Земля напилася холодної води
І… запітніла кришталем-росою.
Розсуне очерет, немов фіранку,
Холодний став із плесом,
як екраном.
І знову нас злякає на світанку
Рожевобоким привидом,
туманом.

Горіхи рясно падають вночі.
Жовтогарячі розмальовки всюди.
А бузьки відлітають в далечінь,
Туди, де нас нема і вже не буде…

***
Сильний вітер сьогодні
Дме, аж звужує простір.
Сунуть хмари холодні,
Мов непрошені гості.

Сонце списують із небес,
Перекручують сцени і ролі.
Виривають у мене тебе,
Наче з рук парасолю.

Розбиває над нами безодню
Блискавицями на осколки.
Сунуть хмари холодні
Із дощами в подолках.

Сутеніє і ллє, як з відра,
Все летить і вщухає поволі.
Ми розкрилися всім вітрам
Необачно, як дві парасолі.

Хмари сунуть рядами,
Грози з градами місять.
Схоже, небо над нами
Затягнуло на місяць.

Докричатись не можу тобі:
«Наші душі і наші долі
Вивертає на другий бік
І ламає, намов парасолі».

Дощ безжально змиває
Силуети, мов жменьку солі.
І від зливи уже не ховають
Ні плащі, ані парасолі.

В каламуті бурхливій води
Ледве дихаєм, злякані, кволі…
Відлітають за вітром кудись
Дві покинуті парасолі…

***
Не згадуй втрачене кохання
І не пускай його у сни.
Нехай стирає пам’ять грані.
І, як не важко, — віджени.

Не вір, що можна все вернути
І стати знову молодим.
Буває гіршим за отруту
Те, що здавалося святим.

Не бійся, в відчаї не падай,
І, як би сильно не любив,
Кохання втрачене не згадуй
І не шкодуй, що загубив.

Не плач, не рви нещасну душу,
Не клич у спільники людей.
Пусти його, а то задушить
Чи вирве серце із грудей.

***
Роки не йдуть і не біжать,
А мчать, летять кудись у вирій.
І вже не знаєш, де межа,
Де праведне, а де нещире.

Де манівці, де битий шлях,
Де друг, де ворог — невідомо…
Та ще тримає нас Земля
Заради слів: «Привіт, я вдома».

***
Усе світилося від щастя,
На сонці бавились дощі.
Веселка вбралась, мов на кастинг,
І раптом — темно, як вночі.

Немов перемінило клеми,
Кудись облудно завело.
Лиш варіації на тему
Простих питань: «Що це було?»

Якісь трагікомічні сцени,
Якийсь набір нещирих слів…
Мед на губах твоїх для мене
Перебродив і зоцетів.

***
Якщо життя тебе утомить,
Торкнися клавішів роялю.
Я відгукнусь далеким спомином,
Очима зірваних фіалок.

Очима зірваних фіалок,
Приреченими на миттєву втіху,
У клавішах твого роялю
Воскресну тихо.

***
Моя вередлива чаклунко,
В холодних ночей руках
Намисто з твоїх поцілунків –
То мій найдорожчий скарб…