Як саме — міський голова поділився з нашим кореспондентом.

– Що найбільше турбує людей у селах? Дороги, школа, дитячий садок, водогін… Для того, щоб усе це було, потрібно розвивати економіку. А як це можливо у сучасних реаліях? Шукати інвестора. На зовнішні інвестиції надії мало. Тому ми звернулися до жителів наших сіл з пропозицією розвитку різного виду господарювання. Запропонували на присадибних ділянках вирощувати ягоди — малину, лохину, смородину або займатися садівництвом — горіхи: грецький та фундук, сливи на чорнослив, а також різні лікарськ рослини. Коли у кожному окремому селі визначаться бажаючі займатися цією справою, будуть утворені кооперативи або спілки. Вони потрібні для гуртової реалізації вирощеної продукції.

Ще один варіант розвитку економіки — це мініферми на селі. Утримання однієї свині чи корови — справа збиткова. Щоб стало рентабельно, потрібно хоча б 30 корів, а це уже маленька ферма. Держава дає дотації на будівництво, закупку ВРХ та телят. Створення такої мініферми уже передбачає робочі місця, а це, в свою чергу, податки у бюджет.

Ми готові навчити та допомогти на старті. В управлінні агроекономічного розвитку та євроінтеграцї міської ради створена посада, спеціаліст уже проводить опитування: хто і чим буде займатися. Чекаємо зворотної відповіді.

Таким чином почнуть розвиватися села, з’являться кошти на дитсадок та школу. А будуть працювати навчально-виховні заклади, – у молоді з’явиться перспектива залишатися у селі. Тільки тоді буде виправдано робити дороги, проводити воду і розвивати інфраструктуру. Моя мета – щоб усе працездатне населення громади мало роботу. Щоб люди могли заробити собі на пенсію, забезпечувати свої сім’ї. Запропонували варіанти, як це можна зробити, не виїжджаючи десь на заробітки, а працюючи вдома, біля сім’ї.

Як представник партії “За майбутнє” переконаний, що майбутнє має бути збудоване нами. Тільки працею та з любов’ю можемо досягти омріяного.

– Після реформування району частина земель перейде у комунальну власність Хмільницької громади. Чи будуть мати охочі займатися садівництво чи фермерством якісь привілеї в отримані паїв?

– Першочергово будуть задоволені заяви атовців та дітей загиблих учасників бойових дій. Також плануємо виділяти ділянки для молодих сімей під пасовище для розведення ВРХ. А решта земель буде виставлена на аукціон, щоб мати надходження у бюджет. Обов’язкова умова: використання землі за призначенням та створення робочих місць для її обробітку.

З отриманих на аукціоні коштів плануємо закупити саджанці. Та, по можливості, автомобілі для старост й обладнання для господарювання в населених пунктах громади.

– А як із розвитком міста, які тут будуть інновації?

– Зараз працюємо над створенням відділу охорони здоров’я. Маємо на території міста комунальне аптечне господарство, ЦРЛ та первинну ланку — це потужний сектор, який повинен успішно працювати, але під належним контролем.

Хочу створити потужний господарчий сектор, закупити туди малу механізацію, щоб місто було чистим. Утворити у кожному населеному пункті невеликі комунальні господарства, щоб села прибиралися, обкошувалися бур’яни, були охайними місця відпочинку.

Переконаний, що у нас повинно бути своє архітектурно-проєктне бюро, щоб самим виготовляти проєктно-кошторисну документацію. Таким чином лише на будівництві дитячих майданчиків зекономимо 300 тис. грн.

– Депутатський корпус підтримує усі ваші ініціативи? Чи маєте опозицію?

– У мене тут немає власних інтересів. Цього ж очікую й від депутатів. Єдиний інтерес — це добробут громади.

– Для вас ця посада як хобі?

– Ні, я сприймаю посаду міського голови як свою роботу. Хоча не усе для мене зрозуміло та легко вдається. Слід дотримуватися чітких правил та процедур. Ми з братом Петром Васильовичем не звикли зважати на слабкості, вимагаємо роботи на результат, а на цій посаді потрібно бути більш дипломатичним.

– Ви з братом – народним депутатом Петром Юрчишиним – часто радитеся: він до вас дослухається чи ви до його порад?

– Мій брат — розумна людина, яка на все має власний погляд і не боїться висловлювати свою думку. Я щиро вдячний Петру Васильовичу та його сім’ї за підтримку. Мама і брат зі своєю сім’єю дали мені усе, щоб я став успішною людиною.

– А ваш батько?

– Тато загинув, ще як мені було 6 років. Мама сама виховувала трьох синів — Петра, Василя — він у Росії живе вже багато років – і мене. Батьки мої трударі. Мама працювала дояркою, батько — залізничником. Я з дитинства звик до ферми і ніколи цього не цурався. Сам тримав вдома свиней, так заробив на свій перший автомобіль. Це була перша в районі “дев’ятка”. Першим у Хмільнику почав будуватися, але не встиг, потрапив в аварію… Перервалося й навчання у Вінницькому політехнічному інституті. На денній формі вчитися більше не було можливості, а тоді на заочному перспективи не бачив. Тому маю диплом лише з коледжу.

– А що тоді сталося?

– Це було у травні, на Миколи. Ми їхали з невеликою швидкістю. Невідомо з яких причин автомобіль 8 разів перевернуло… Прийшов до тями на узбіччі і зрозумів, що живий. Лікарі були впевнені, що мені дихати не довше години. Перед операцією в Умані Петро поцілував у чоло, а я посміхнувся, що так з покійниками прощаються.

Коли у реанімації прийшов до тями, почув щебіт пташок, але не відчув ніг. Тоді зрозумів, що усе серйозно…

Щастя знайшов зі своєю дружиною Ольгою, яка народила мені доньку і сина. Донька навчається на 4-му курсі Йоркського університету в Канаді. У 16 років сама туди вступила, хоча ми з дружиною навіть ніколи там не були. Катруся у мене дівчинка самостійна ще змалечку. У 5 років заявила, що хоче йти до школи і запевнила, що нас не підведе. Так і сталося, закінчила її з відзнакою. На час локдауну повернулася додому, навчається дистанційно. Щодо місця роботи вона теж не переймається, каже, що зараз такі технології, що працювати можна навіть з аеропорту, було б бажання.

Син у шостому класі. Трохи бешкетник, але розумний. Коли ще не було усяких гаджетів, я на Миколая подарув доньці телефон, а йому планшет. То малий через два тижні навчився читати і почав вчити англійську.

А щодо майбутнього дітей, то ми з дружиною дали їм життя, а шлях в житті вони мають обрати самі.

Ось у травні буде 30 років, як я не можу ходити, але не втрачаю надію встати. Шукаю будь-якої можливості, щоб тренуватися.

– Ви готові допомагати іншим людям з інвалідністю розвиватися і працювати?

– У мене є певні напрацювання, щоб усі, хто має бажання себе реалізувати, могли це зробити. Хмільник має змінитися для усіх людей, і зокрема для людей з інвалідністю, щоб місто було не лише курортним, але й зручним, туристично-привабливим. А для цього у нас все є — чудова природа, визначні місця, потрібно лише удосконалити інфраструктуру. Дуже хочу, щоб Хмільник став містом здоров’я та радості. Але усе з часом.