Я їм носила вареники із вінницькими вишнями, цигарки і дивилась в ці очі, як дурненьке 17-річне дівча! Бо в них не можна не задивитись… І лише за тиждень в палаті я таки наважилась запитати Колю за його жінку, сім’ю та чому ніхто до нього не ходить? – розповіла свою історію кохання вінничанка Людмила. – «Майор», як його називали хлопці, палив цигарку за цигаркою і врешті мені сказав: «Людо, я один на цьому світі – жінку забрав рак, діти виросли, тому я «одружений» із війною…

Ще місяць полежу тут і повернусь до хлопців на війну під Марік (Маріуполь)! Бо там тепер моє життя, моя нова сім‘я, і там я вдома…»

Микола сам із Рівного, лікувався у Вінниці, майже ніколи не говорив про АТО, читав одну книгу, яку ховав під подушку, і нарешті взяв мене за руку… Бо я так само одна. Я пишаюсь своїм сином-героєм, але він одружився і поїхав… Я ще молода і хочу жити, любити і відчувати цю сильну руку…. І те літо, той місяць наших побачень в парку, ті пару поцілунків і його скупе «Людо, я повернусь…» мені досі не дають спати. Бо Микола ще двічі був у мене в гостях у Вінниці, коли мав відпустку… Ми сиділи за столом, як рідні, я прала його «зірки» і вже знала смак його цигарок… Я знову любила і літала від цього почуття!!! Але він не залишився і на пероні залізничного вокзалу сказав: «Тебе мені послав Бог… Я це знаю! Не можу бути тепер твоїм чоловіком, бо мене щодня можуть вбити і ти знову буде вдовою! Я цього не хочу… Я люблю тебе! І як тільки закінчиться війна – я твій…» І поїхав!

Досі картаю себе за цю свою дитячу нерішучість в дорослі 43 роки… Лягти треба було під той поїзд, але залишити його собі! Миколо, ти мій найкращий «майор»… Мені іншого не треба! Я чекаю тебе у Вінниці! Я пишу тоді листи і СМС-ки в твоє Широкіно, на твою війну… Хочеш, я приїду і наліплю вареників на всіх твоїх хлопців? Я можу, я сильна, я твоя Любов…

Просимо майора ЗСУ Миколу С., який проходив лікування у госпіталі Вінниці, відгукнутись на цей лист вінничанки Людмили до редакції “33-го каналу”.