В моєму серці розпач, тризна…
І губляться думки, слова…
За обрієм моя Вітчизна…
Уже не рік, уже не два…
Кудись поділись тридцять років,
З’явилась перша сивина
І серед роздумів глибоких:
«В моїй країні йде війна…»
Вмирають діти на Донбасі,
І ллється кров вже сьомий рік
Огидні пики на парнасі…
Брехня «продажних кукурік»…
Країна в злиднях і зневірі,
І за кордон подався люд..
Десь у залишеній квартирі
Без батька дітлахи ростуть…
Лягають болем і думками
Рядки, що по живому б’ють..
В молитвах перед образами
Оті, що в чужині живуть…
Десь розчинилася в Європі,
Співуча нація людей…
Де ви, правителі, пророки?
Куди вже далі, Моїсей?
Де ви, Хмельницькі, Дорошенки?
Згадайте, люди, як було!
Бо вже немає аргументів,
Бо вже до краю допекло…
Болить душа за рідну Неньку,
За калиновий, рідний край,
За світлу мазанку біленьку,
Вишневий сад і водограй…
За мову нашу солов’їну,
Шевченка, Стуса, Сліпака…
За матір, сироту, дружину…
За молодого вояка…
В моєму серці розпач, тризна…
І губляться думки, слова…
За обрієм моя Вітчизна,
Уже не рік, уже не два…
Ігор Волощук, читач
