Головний сержант військової розвідки Дмитро Смигунов із Козятина може знову повернутися до армії. Він пішов на фронт ще 2014-го. Його прізвище Смигунов пов’язане з батьком, котрий із Кубані, де багато українських хуторів, і коли Дмитро маленьким їздив туди, то майже всюди чув нашу мову. Там і досі розмовляють українською.

«Я волелюбний за натурою. Завжди вважав, що тут народ більш вільний. За освітою я – повар-кондитер. Проте коли настав час іти на строкову службу, мене призвали у повітряно-десантні війська. Це була знаменита 80-та десантно-штурмова бригада. На п’ятому стрибку пошкодив спину і більше не допускали, -каже Дмитро Смигунов. – З початком війни я пішов добровольцем у 9-й батальйон територіальної оборони. Правда, взяли лише з п’ятого разу, коли влаштував у військкоматі скандал. Я мав військовий фах мінометника, закінчив у 1993 р. сержантську школу строкової служби, після чого перевели в бойовий підрозділ, де опанував фах гранатометника АГС-17. Я дуже добре пам’ятаю ту історію, коли бійців 9-го батальйону звинувачували ледь не у дезертирстві, бо покинули свої позиції, комбата віддали під суд, але виправдали… Хлопців просто оббрехали. Вони вийшли з самого пекла. Їх постійно обстрілювали «градами» з Росії. Наш батальйон стояв на самому кордоні, й ми бачили, в якому напрямку те все летить. Той комбат – це правильний бойовий офіцер, котрий вивів своїх бійців, бо не бачив іншого виходу. Вони ж фактично не мали чим захищатися. Бо все озброєння, техніка, котра була у батальйоні, і не тільки у них, це ж 2014-й рік – шкільні автобуси, легка стрілецька зброя… А на них поперла доволі велика армада і просто хлопців могли покласти. Заради чого?..Пригадую, як у ті роки наша армія була фактично без зброї та амуніції. Діставали бронежилети, які здебільшого могли захистити хіба що від ножа. А якщо на роту припадало три кевларових шоломи, то це вже було за щастя. І патрони рахували. Автомати мали нові, отож навіть мастило з них зчищали. Нас зброєю забезпечила Вінницька мерія. Просто в області були військові склади, які потім згоріли. А з найважчого озброєння, яке ми отримали, був РПГ-7 – ручний протитанковий гранатомет, з якого можна багато разів стріляти. У мене особисто був АКСУ («калаш») та згаданий АГС. Ніхто з наших хлопців не вмів поводитися з АГС. Ні в кого не було бойового досвіду. Згадував, чого мене навчили під час строкової служби, але відтоді минуло 20 років… А потім нас узагалі перекинули під самий кордон. Там, за Новоазовськом, був контрольно-пропускний пункт, через який переходили з Росії в Україну й навпаки, – його спершу ми охороняли. Перший обстріл нашої частини мене обминув, тому що мене перевели на охорону 15 кілометрів кордону, де взагалі нічого не було – просто поле та лісосмуги. Нас було близько 30 бійців на всю цю відстань.Ніхто з того боку не дотримувався жодних міжнародних правил. Як на мене, тільки Росія у всьому світі дозволяє нехтувати міжнародним правом і стріляти, куди їй заманеться.

У 9-му батальйоні Дмитро Смигунов прослужив майже рік. Звільнився 2015-го, а через рік уже був на Світлодарській дузі. Пішов у 54-ту бригаду.

-Був випадок, коли нас вісім днів не обстрілювали. Ми дуже втомилися, бо все чекали, що вони для нас підготували. Коли на наші позиції на Світлодарській дузі надіслали підкріплення. Розговорилися з тими хлопцями і з’ясувалося, що то були бійці 130-го окремого розвідувального батальйону. З одним ми часто спілкувалися, жартували. Він під час бою відстрілювався з нами до останнього набою. Я навіть не здогадувався, що це командир роти розвідбату. Якось він підійшов і сказав, що хотів би бачити мене у своїй роті.Я одразу не дав однозначної відповіді. А він наполягав. От закінчиться твій контракт, казав, поїдь додому, відпочинь і приїжджай до нас. Будемо на зв’язку. Я поїхав, місяць відпочив, і знову на контракт – уже у 130-й розвідувальний. По суті, повернувся на Світлодарську дугу, бо тоді там були його позиції. Потім переїхали на Авдіївський напрямок перед Ясиноватою, бо була потреба в нашій роботі. Там стояла фільтраційна водяна станція. Це об’єкт, підконтрольний сепаратистам. Ми там з ними і трохи поборолися… Далі я пішов з нього разом зі своїм командиром роти, котрого перевели на посаду комбата 24-ї бригади, та 14-та бригада. Не знаю, як буде далі. З одного боку, потрібно налагоджувати власне життя. Молода дружина, росте маленький син, але хочу, щоби він жив у спокійній і сильній державі.

Дмитро зізнається – з російськомовними не церемониться. Каже – дуже подобається, як вчинили в Прибалтиці. Якщо ти прибалт, то маєш один паспорт. Якщо не хочеш вчити їхню мову, кричиш, що ти росіянин, ніхто тебе не гонить, але – на тобі інший паспорт: не маєш права ні голосувати, ні обіймати якусь державну посаду. І в Україні, каже, потрібно було давно так само зробити.

Віталіна Володимирова