Знову йде в ополчення, щоб «вигнати їх звідси»… тобто українських військових.

Днями російські журналісти вчергове вирушили на окуповану територію «ДНР» — у смт Комунар, яке від 2014 року знаходиться під контролем терористів. Крім розповідей про виживання місцевих жителів, які ледь кінці зводять з кінцями і вже розчарувались в тому, що потрібні Москві, звернули увагу російські ЗМІ і на вінничанина Максима з позивним Піхота, який, як з’ясувалось, весь цей час воював проти своїх…

– Я кілька років тому отримав чотири кулі на Авдіївській промзоні — в ногу, в шию і в плече. Зараз потрапив, що називається, в скрутну життєву ситуацію: вирішив знову піти служити за «ДНР», в очікуванні призначення в частину влаштувався працювати на «копанку» — нелегальне виробництво вугілля, але там грошей поки не заплатили. То волонтери принесли невелику суму на продукти і оплату мобільного зв’язку.

Будинок, в якому оселився наш земляк, на околиці селища. У кухоньці гріється грубка. У будинку ще двоє хлопців — Микита, товариш Максима, і подружка Микити. Дівчина під час інтерв’ю з російськими журналістами соромиться і не виходить з кімнати. Хлопці більш контактні. Обом по двадцять років, обидва служили. У вінничанина Максима є сім’я — батьки і дівчина, і навіть крихітна донька. Але дівчина Максима вигнала:

«Поки були гроші, був потрібен, тепер немає, — усміхається Максим. — Але дитину свою я все одно не залишу. Воювати я пішов у шістнадцять, слідом за батьком. Дочка з’явилася, коли мені не було й двадцяти. Плече знівечене, ніби великий хижак вирвав клапоть плоті. Зараз у мене цементна «латочка», але це тимчасово, потім треба буде робити ще операцію. Вісімнадцять років мені було, коли поранило, вісімнадцятий рік, перше жовтня. Вийшов із заводу, потім стріляти почали, до окопу мене не пускали… Я сховався за будинок, з ними стрілявся якийсь час, чотири кулі дістав, лікарі потім сказали — дивом залишився живий, куля вдало в шию увійшла, шийний хребець не зашкодила навіть… Десь близько місяця в реанімації, харчувався через зонд. Зараз нормально себе почуваю. Після поранення вже служив. І до цих пір в бій тягне. Щоб вигнати їх звідси і забути. Щоб дочка моя вже не знала всіх цих…»

Сподіваємось, що українські спецслужби візьмуть до уваги покази вінничанина, який навіть не соромиться того, що воював у незаконному терористичному угрупованні та натискав курок, коли за сотні метрів на іншій стороні фронту були українські воїни, в тому числі і земляки. Цікаво, а як батько його туди потрапив? Може, впізнаєте земляків?

Валентина Лісова