Ніколи не була донором. Розуміла, що це гарна справа, але увесь час боялася. То тепер доля розпорядилася так, що мою кров переливали коханці мого чоловіка…

Вони ще в інституті разом навчалися. Це було перше кохання для обох. Потім він пішов в армію, а вона його не дочекалася, вийшла заміж. Через кілька тижнів він зустрічає мене і теж одразу під вінець кличе. Я навіть не розібралася, чи полюбила його, але погодилася. Все життя була правильною дівчинкою, а тут захотілося якоїсь авантюри. Але між нами все зрослося, ми підходили один одному і так вже й звиклися. Потім пішли діти, про розлучення ніхто не згадував.

Десь пів року тому мого чоловіка як підмінили. Одразу запитала, чи у нього хтось «на стороні». Він не став брехати, а зізнався, що зустрів свою першу любов Валю. Плакав, просив зрозуміти, що усе життя її тільки любив, а до мене просто гарно ставиться, як до матері його дітей. Вирішили, що раптово сім’ю не будемо розбивати, щоб не травмувати діток. Тому далі жили, як по інерції. Він часто не ночував вдома, а коли приходив, то аж світився від щастя… Мені було боляче, але заради сина і доньки якось тримала себе в руках…

Та якось він пропав аж на два тижні. Прийшов пізно ввечері і весь в сльозах:

– Валя помирає, тільки ти її можеш врятувати, бо у вас однакова група крові, ніяка інша не підходить…

Я не розпитувала, що і до чого, просто зібралася і поїхала в лікарню…

І ось я лежу під крапельницею, а поруч вона – та, яка розбила мою сім’ю, через яку я не сплю і не їм, через яку діти тижнями не бачать батька… Не буду брехати, в голові були думки, що якби я не прийшла на це переливання крові… І сама собі давала відповідь на запитання – Валя б померла… Можливо, її смерть повернула б чоловіка в сім’ю? Але чи був би він щасливий? Я бачила, як загорілися його очі, як він чепурився, як почав займатися собою, як налагодив свої справи на роботі, як радів життю, бо поруч жінка… Не дружина, а інша, але кохана… Він мене за усі ці роки не полюбив і уже й не полюбить, лише буде мучитися і мене мучити… Тоді я занапащу не одне життя, а цілих три – своє, його і Валіне…

На чужому нещасті щастя не збудуєш…Нехай живуть…

Після лікарні я поїхала додому, зібрала його речі, усі заощадження і відвезла чоловікові. Він знову стояв і плакав, тільки тепер за мною…

Я продала квартиру і переїхала в інше місто. Дітям усе пояснила, сказала правду. Вони образилися на тата і поки не хочуть його бачити. А я? Я думаю, чи правильно вчинила?..

Світлана,
тепер вінничанка