«Історія є найнебезпечнішим витвором хімії інтелекту… Вона п’янить народи, вона творить для них хибні спогади, перебільшує їхні прагнення, роз’ятрює давні рани, вабить сновидіннями, спричиняє манію величі або шал переслідування…» До цієї думки французький поет і філософ Поль Валері дійшов, аналізуючи досвід Першої світової війни.

Його «Погляди на сучасний світ» вийшли 1931-го, за два роки до того, як в Німеччині став до керма такий же «шанувальник» історії, як і Путін, – і почав котити світ у пекло вже Другої світової.

Очевидні паралелі аж кидаються у вічі – між аншлюсом Австрії і анексією Криму; між окупацією частини Чехословаччини  та захопленням українського Донбасу; між пристрастю народу до фюрера і любов’ю до вождя; між судетською промовою Гітлера і статтею Путіна «Ми один народ»; між теоріями німецького життєвого простору і «Русского мира».

На погляд адекватної людини, небезпечно і дивно будувати політику на подіях тисячолітньої давнини, а тим більше – на їх тенденційній інтерпретації, коли загальновідомі історичні факти приправляються фейками сучасної пропаганди. Ми ж, українці, не претендуємо на Новгород лише тому, що український володар Володимир кілька років був новгородським князем. І навіть не зазіхаємо на Москву як свою колишню глуху провінцію лише на тій підставі, що її заснував Юрій Долгорукий, князь київський. Врешті-решт Карл Великий був імператором пращурів сучасних німців та французів, але ж жодному притомному політику не спадає на думку проголошувати їх одним народом, а тим більше сполучати в єдину державу.

З точки зору сприйняття історії стаття Путіна не містить для нас нічого нового. Ця рамка відома нам із середини дев’ятнадцятого століття. Тоді на фоні національного відродження на українських теренах російська імперська  пропаганда розгорнула кампанію несприйняття українців як окремого народу. «Не было, нет и быть не может» – сумновідомий вислів із циркуляра міністра внутрішніх справ Росії Валуєва. Та фраза стала офіційною  позицією Петербургу щодо української мови і народу як її носія. «Росіяни називають все російське слов’янським, щоб потім назвати все слов’янське російським», – влучно зауважив у той час чеський публіцист та громадський діяч Карел Гавлічек-Боровський.

Відтоді сплило майже 160 років. Нульовий інтелектуальний прогрес: суспільно-політична думка російського керівництва закостеніла на хибному «відкритті» півторастолітньої давності.  Твердження, ніби українці та росіяни один народ, нагадує мені про опис божевільні, в якій лежав Швейк. Серед причинних був один професор, який «доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша, ніж та, що зверху».

Наступного місяця ми відзначимо тридцятиліття Незалежності, а росіяни й досі з нею не змирилися. А чому тут дивуватися? Лише ж тридцять років, а в Росії багатьом і досі болить втрата Фінляндії та Польщі, яка сталася понад століття тому.

Я не історик, щоби здувати порох з минулих тисячоліть, і не психіатр, аби лікувати чиюсь імперську параною. Плід графоманства російського президента – це теж далеко не історична стаття, а політичний маніфест, який позначає майбутні загрози для сусідів Росії – України в першу чергу, але й для Польщі також, яка не випадково неодноразово згадується в матеріалі. Ясно, що Кремль готує аншлюс Білорусі. І так само зрозуміло, що після того, як Москві вдалося б підкорити Україну, руки Путіна дотягнулися, а чоботи б дійшли до Польщі, Естонії, Латвії і Литви.  А може, навіть, і до Берліну, адже не дарма в Москві святкують перемогу у Другій світовій під гаслом «Можем повторить».

Путін заперечує не лише право українців на свободу та незалежність. Путін хоче закріпити за Москвою право вето у Європі, знову поділити її на сфери впливу. Перекручена історія не більше, ніж ширма для агресивної політики, для визначення «життєвого простору» для теперішньої Росії.

В сухому залишку стаття формулює територіальні претензії Росії до України, і саме це в ній головне!  «Наши исторические территории», «территориальные подарки», «ограбленная Россия»,  «живущие там близкие для нас люди», «условный характер» кордонів на пострадянському просторі – ось ключові слова цього «дослідження», коли відсіяти усю словесну полову. Путін згадує ідею свого політичного батька Собчака про повернення колишніх союзних республік до кордонів 1922 року, з якими вони увійшли до складу Союзу.

Ключові слова статті демонструють невизнання Росією наших кордонів, нехтування нею нормами міжнародного права. Вони готують громадську думку і збройні сили до продовження агресії проти України. Не дарма ж міністр оборони Росії історичну маячню свого Верховного Головнокомандувача наказав вивчати в армії, а значить – набивати імперсько-шовіністичною половою голови російської солдатні, яка в будь-який момент має бути готова знову і знову атакувати Україну.

За останні сім років Росія анексувала Крим, спробувала захопити Донбас, більшу частину якого нам вдалося відбити назад в мою бутність Верховним Головнокомандувачем. Кремль планував із десяти українських регіонів утворити так звану Новоросію. І головне, чому та затія зазнала краху – мешканці цих регіонів, хоча у значній кількості і говорять російською, вважають себе українцями. І крапка.

Ми, українці, не маємо проблем з власною ідентичністю. І нам по цимбалах, що саме про це думає Путін. Ми українська політична нація, рівноправними членами якої є громадяни різного етнічного походження, різних конфесій і мовних спільнот. І від росіян нас відрізняють не лише власний історичний досвід, мова, пісні і танці, чи кухня, але й політична культура, ставлення до прав і свобод людини, геополітичні орієнтації, усвідомлене і глибоко вкорінене відчуття причетності до європейської цивілізації.  Ці відмінності протягом останніх семи років лише посилилися, і, до речі, не останню роль в прискоренні процесу зіграв настільки відразливий для України Путін.

Україна обрала свій шлях розвитку – членство в ЄС і НАТО. Соціологічні опитування показують, що на референдумі за вступ до ЄС готові проголосувати три чверті тих, хто планує взяти в ньому участь. За НАТО – відповідно дві третини українців, які ладні брати участь у референдумі. Російська агресія, до речі, істотно посилила підтримку євроатлантичного курсу серед українців.

Теза ж про «один народ» демонструє, що Путіну потрібні не Крим і Донбас. Він зазіхає на всю Україну, бо заперечує саме наше право на окреме існування як нації і держави. Його візія України – Малоросійський федеральний округ як частина єдиного авторитарного простору. В такому варіанті повної і беззастережної капітуляції він, можливо, й готовий підтримати нашу  територіальну цілісність – так проковтнути легше, ніж частинами.

От в чому ключові мессиджі статті. Псевдонаукові дилетантські історичні екзерсиси Путіна покликані легітимізувати імперські зазіхання в очах російської громадської думки, яка потребує реверансів напередодні осінніх виборів до Державної Думи. Очевидне також прагнення Кремля підбадьорити нечисленну п’яту колону в Україні, слідуючи ленінсько-сталінській традиції апелювати до народів через голови їхніх урядів.

Нарешті, Путін не міг собі відмовити у задоволенні зайвий раз плюнути в очі західним прибічникам політики умиротворення агресора, яких уроки Мюнхена-38 нічому не навчили. Вони, напевно, не читали російського історика Ключевського, який писав: «Історія не вчителька, а наглядачка: вона не навчає, а тільки карає за незнання уроків».

На відміну від історії, де він маніпулює й відверто бреше, свої політичні плани Путін декларує відкрито. Ще під час Мюнхенської безпекової конференції 2007 року він кинув виклик усій трансатлантичній спільноті. У відповідь Захід вирішив задобрити Путіна і весною 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті відмовив Україні та Грузії в наданні ПДЧ. Відсутність адекватної реакції підбадьорила Путіна, і вже влітку того ж року він захопив Абхазію та Цхінвальський регіон. Згодом російська агресія проти України стала першим випадком нападу постійного члена Ради безпеки ООН на державу-засновницю Організації Об’єднаних Націй.

Путін веде гібридну війну з демократичними цінностями по усьому світу. Його війська та найманці з приватної армії Вагнера втрутилися у війну в Сирії, Лівії, Центральній Африці й протистояння у Венесуелі. Росія впливала на вибори в США, на Брекзіт у Великій Британії, на референдум в Нідерландах з метою зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Вона підбадьорювала сепаратистів в Каталонії. Її військова розвідка готувала державний переворот у Чорногорії, щоб зірвати вступ цієї країни до Північноатлантичного Альянсу. Агенти Путіна труїли Скрипаля у Солсбері, організували вибухи на військових складах у Чехії і, до речі, в Україні. Російські хакери здійснюють кібератаки на життєво важливі системи західних країн. Путін капостить у всіх куточках світу. Його нездорові амбіції носять глобальний характер, але передумовою їх реалізації є заволодіння Україною. Без України російська держава не може бути імперією за визначенням. Про це тридцять років тому говорив ще Горбачов, коли марно агітував українців не голосувати на референдумі за незалежність.

Статейка Путіна повністю вписується в традиційну риторику російського президента про нібито військову загрозу для Росії та стає виправданням для військових маневрів на кордоні з Україною, розбудови військової машини та тотальної мобілізації російського суспільства. Хитрий трюк Путіна – звести все до військового протистояння, бо лише в оточеній з усіх боків фортеці Росія відчуває себе впевнено.

Для Заходу було б помилково прийняти пропоновану Росією «реальність», що означало б погодитися грати за нав’язаними альтернативними правилами на чужому полі. І кінець кінцем – програти.

Одкровення Путіна – це важливий момент, аби Захід і Україна як невід’ємна частина європейської цивілізації зрозуміли, якою є правильна відповідь на російські зазіхання. Варто згадати, що зупинило російський наступ в 2014 році. Це готовність українського народу захищати свою свободу і свій вибір. Це готовність керівництва української держави реформуватися та позбутися, насамперед, газового зашморгу. Це готовність міцної проукраїнської міжнародної коаліції реагувати на агресивні дії Росії.

Як державника, як п’ятого Президента України, як зрештою лідера демократичної проєвропейської опозиції, мене не може не турбувати домовленість між США і Німеччиною щодо «Північного потоку-2».  Це дуже схоже на Будапештський меморандум, фіктивними гарантіями якого ми «користуємося» вже восьмий рік. Очевидно, що «Північний потік-2» – загроза і для України, і для Об’єднаної Європи, і для всієї трансатлантичної спільноти.

Для нас газовий транзит – це не стільки і не тільки проблема грошей. Заробимо врешті-решт і на чомусь іншому. Йдеться про регіональну, континентальну і трансатлантичну безпеку. А для України це  екзистенційне питання, бо стаття Путіна свідчить про те, що він не відмовився стерти Україну з політичної карти. Це така ж нав’язлива ідея сучасності, як колись план «скинути Ізраїль в море».

Поки не вичерпані усі можливості, Київ продовжить боротьбу проти «Північного потоку 2»,  якою б не була думка великих держав.  У нас в Україні не прості стосунки між опозицією, яку уособлює «Європейська Солідарність», і владою. Але в цьому питанні ми будемо діяти спільно, бо тут йдеться про наш корінний національний інтерес. Рівно як і про інтерес наших найближчих сусідів.

Україні потрібні скоріше не гроші, а гарантії. І в першу чергу не гарантії газового транзиту, чи допомога в зеленій енергетиці. Нам необхідні чіткі гарантії безпеки і незалежності. А це – членство в НАТО.  Стаття Путіна зайвий раз переконує у тому, що обіцяти туманну перспективу вступу України до Альянсу вже замало. Наші мрії та обіцянки партнерів мають матеріалізуватися в конкретний проект, і такий проект називається Планом дій щодо членства.  Він потребує часу для виконання, і на цей період Україна вправі розраховувати на проміжні безпекові угоди з партнерами. Сподіваюся, це стане предметом переговорів Володимира Зеленського під час його візиту до Білого дому наприкінці серпня.

Ми, українці, вдячні Польщі за тривалу, щиру і незмінну підтримку України в нашому захисті від російської агресії, в наших європейських і атлантичних прагненнях. І чергове тому свідчення – спільна заява від 22 липня про те, що Київ та Варшава разом протидіятимуть запуску «Північного потоку-2» як проєкту, який загрожує безпеці усієї Європи.

Польща не так давно відчула на собі «пристрасть» Путіна до історії, коли Росія у спричиненні Другої світової війни звинуватила Річ Посполиту, яка першою стала чинити опір нацистській агресії. За антисемітизм і Голокост, за версією російського лідера, відповідають не Гітлер і нацисти, а польський посол у Третьому Рейху. Те обурливе перекручення історичних фактів відбулося для досягнення політичної мети – стерти пам’ять про роль СРСР у розв’язанні Другої світової війни, принизити значення Польщі на міжнародній арені та в перспективі знову поділити Центральну та Східну Європу на сфери впливу, влаштувати, так би мовити, нову Ялту. Поляки згуртувалися в протистоянні атаці проти власної держави і спробі грубого перегляду історії. Польщу підтримали її партнери, серед яких була й Україна.

Ми в Україні, як і ви в Польщі, віримо, що вільний світ – це не про домінування інтересів великих держав. Це про об’єднання, де навіть найменша держава відчуває себе рівноправною і захищеною. Це те, що принципово вирізняє вільний світ від союзів, що нав’язуються авторитарними країнами.

Стаття Путіна про «єдність» народів – прояв «дозрілого путінізму». Моделі управління державою та участі в міжнародній політиці, суттю яких є авторитаризм, імперіалізм та агресивність – загроза для України, для Польщі та всієї Європи. Цю загрозу найкраще подолати разом. І чого не варто було б  робити, то це потакати російському президенту, що лише укріплюватиме його агресивну поведінку.