До редакції «33-го каналу» звернулась 90-річна читачка. Жінка заявила, що її будинок обікрали. Та хто це зробив – до цих пір не може дізнатись.

– Дуже часто я прошу рідних, щоб мені викликали «швидку». Бо мені вже 91 рік, і маю проблеми із тиском. Народилась в буремні роки — у період колективізації. За своє життя пережила два голодомори.

Коли німці наступали на нашу землю, пам`ятаю, як втікала на возі. Виїхало дві сім`ї з села, а залишилось в живих половина. Нас розстрілювали по дорозі, били та катували. Довелось ночувати в полі, у пшениці та кукурудзі. Як зараз пам`ятаю ті страшні окопи, в яких були мертві молоді хлопці. Вони згнивали заживо. І той жахливий запах я пам’ятаю по сьогоднішній день. Вже думала, що помираю, та я далі боролась за життя. Навіть, коли довелось декілька місяців прожити просто в полі.

Тепер, після всього жахіття, я доживаю свій вік у Вінниці. Молодою вийшла заміж, дуже хотіла дітей, та доля вирішила інакше — стати матір`ю мені не судилось. Майже до 50 років я намагалась завагітніти, та всі спроби були марними.

Тому ми з чоловіком вирішили взяти дитину із дитячого будинку. Обрали дівчинку, виховували як рідну. Видали заміж та гляділи її дітей — наших онуків. Та з подружнім життям у неї не склалось, і вона повернулась жити до нас.

Чоловік помер, я залишилась сама. І тепер господарюємо з нею удвох. Зізнаюсь чесно, що наші стосунки не складаються. Ми у сварці живемо весь час. Мені здається, що вона мене не любить. Хоч більшу частину свого життя я присвятила їй та онукам.

А тепер, коли я вже стара жінка, то сама мушу думати, як себе рятувати, щоб вижити. Мені регулярно викликають «швидку», бо себе погано почуваю. Це все наслідки мого важкого дитинства та юності. Одного разу мені немов пелена опустилась на очі. Прокинулась я вже в лікарні. Тривалий час там перебувала. Все, що пам`ятаю — це якесь побоїще та люди у білих халатах. Мені здалось, що із мене знущались мої близькі. Це було справжнє жахіття…

Коли ж повернулась додому, то не змогла знайти гроші, які відкладала собі на похорон. Пів життя я збирала копійку до копійки. Як зараз пам`ятаю тих 13 тисяч, які я замотала у хустинку та поклала у шафу.

Я не знаю, хто до цього причетний. Бо, як зрозуміло вже зараз, квартиру обікрали, поки я була на лікуванні. Мене переповнює страх, що через безгрошів’я повернуться ті важкі часи, які я пережила в дитинстві… Разом з родиною ми всі шукали 13 000, проте так і не знайшли… Найобразливіше, що правоохоронці відмовляються розслідувати цю справу.

Марина Романова