Часто чую від своїх знайомих: та ти ж можеш виїхати за кордон, до доньок, які проживають у Німеччині і Швеції. Чому тобі мучитись тут, з усіма українськими негараздами? Я відповідаю, що ніколи Україну не покину.
Бо надто глибоко вросло моє коріння тут, у цій землі. Що десь, в іншій країні, я просто не зможу жити, бо українського в мені навіть не на тридцять років Незалежності, а на тисячоліття історії…
Ще задовго до української Незалежності, у кошлаті радянські часи мене привозили на Тернопільщину, до тітки Михайлини. Вона діставала з надр шафи для себе вишиванку, для мене — вишите платтячко, і ми удвох йшли до церкви. І це була наша таємниця, магія і один з найяскравіших моментів мого дитинства. Бо так радісно і трепетно мені не було ніколи. Ці вишиванки міцно вросли у мою душу ще з тих пір.
Тому, коли чую про погану країну, з котрої хочеться втекти світ за очі, відповідаю, що у нас найкраща країна. Але приспаний агресивною російською інформаційною війною народ, корумповані чиновники і багато громадян, котрих переконали у власній меншовартості — йдуть не прямим шляхом до мети, а блукають манівцями. Мабуть, тому й роблю все для того, аби українці почувалися справжніми господарями на своїй землі, справжніми патріотами і поглянули на світ не через російські совкові окуляри.
Бо любити свою країну можна не за щось (достаток, пенсії, соціальний захист, тощо…) Не тільки за «садок вишневий коло хати» і «солов’їну мову», а просто тому, що перший подих при народженні був зроблений тут. Тому вірю — все буде Україна!
Щиро і віддано —
Тетяна Кондратьєва,
голова спілки
журналістів «33-го»
