Серпень-91 був у всіх сенсах гарячим! Бо одні в ті дні лежали ще на радянських пляжах, інші – виборювали нашу Незалежність, яку ніхто й ніколи Україні не дарував! Бо вся наша історія – це визвольні війни, окупації, нищення та відродження всього українського… І в ті дні вже офіційно нашим державним прапором стає ще вчора заборонений жовто-блакитний!
Тоді ми навіть уявити не могли, що через десятиліття ровесникам Незалежності доведеться разом із побратимами вмирати за Україну та її волю під цим прапором!
Мені тоді було лише 22, вірилось лише в найкраще, і все життя було попереду! Життя в Україні, з якої вже тоді мільйони вимушено їхали на заробітки чи тікали під інші, більш престижні та дорогі прапори по всьому світу.
Чи був 30 років тому у мого покоління шанс зробити Україну країною-мрією? Звісно, так! Бо ми були бідні, хоч на той час мали все! Бо ми раптом стали незалежні від «совка», хоча всі народились в «стране советов»… І відкашлюємо цей «совок» дотепер! Чому ж мрії про багату європейську Україну ми передали своїм дітям-внукам як незакінчене домашнє завдання?
Вже сивою головою нині розумію, що ми багато років обирали керманичами не тих, не українців за духом і серцем… А справжніх національних лідерів чавили КамАЗи, труїли «сексоти» чи привозили в трунах із останніх сибірських заслань. Ми сміливо виходили на революції та Майдани, а всі мрії так і не збулись.
Втім, я вірю, що із живими Чорноволами і Стусами Україна вже була б у Євросоюзі, мала б сильну «незакацаплену» армію та не втратила б у 2014-му Крим та частину Донбасу…
Бо я знаю, що за ці 30 років ми не забули мову і передали її дітям та внукам… Але чомусь забули криваву історію України та імена її катів з-за «поребрика». І все повторилось, як у страшному кіно – сучасна війна, добровольці, окопи у пшеничних полях і похоронки в кожне українське село і місто…
Здається, ця «битва» за вільну Україну буде вічною із такими сусідами та внутрішніми ворогами…
То чи варто все життя битись за Україну-мрію, коли вже є готові, красиві та заможні краї?
У свої 52 я все ще Вірю в цю країну та її людей! Бо Знаю, що в кожному із нас живе козацький дух Тараса та багатьох могутніх поколінь. Той самий дух і віра, що досі тримають небо над Україною мозолястими руками селянина, зморщеними долонями багатодітної матері та обгорілими пальцями солдата в донецькому окопі… Бо Україна – це насправді Велика родина, в якій я мав честь народитись. Із святом, моя країна-мрія!
Роман Ковальський,
заступник головного
редактора «33-го каналу»
