Його душа відлітає у вічність, а виставка триває…
Вінничани, які знали і любили фотохудожника, відвідали його виставку шоковані. Багато хто ділиться відгуками.
Аліна Вінницька:
– 6 днів тому я мала неймовірну зустріч на виставці, з світлою, щирою людиною, талановитим фотографом, який любив Вінницю, фотографував і висвітлював кожний куточок. Мороз Олег 4 роки радував Вінничан своїми світлинами, казковими фото.

Тільки, що дізналася….
Тепер він на хмаринках. Світла память.
Ірина Федорова:
Кричить душа: – Так бути не повинно!
Натомість тиші відповідь німа.
Жила-була серед людей людина,
Любила світ. І ось… її нема.
Тепер далеко в позачассі ходить,
Не тямлячи ні часу, ні себе.
Ще чути кроки, пахне плоттю одяг,
Але господар в ірії тепер.
Туди ж ніколи не сягає око –
Немислима й незрима висота!
Там спокій, там суцільний мир і спокій,
Ніхто ще зроду звідти не вертав.
Загадуєм-розгадуємо ребус…
Не вміємо. Свідомість замала.
Ростуть дерева пагонами в небо,
І ця людина в небо проросла.

Ми бачились у реалі лише раз – на Покрову 2018-го. Що могло бути спільного між незнайомими людьми? Усе прозаїчно й просто: творчість. Він із великою любов’ю робив світлини. Так-так, саме світлини – від слова “світло”. Обожнював місто. Казав мені зайнятись фотосправою, давав поради, як досягти майстерності. Але… кожному своє. Я писала вірші, часто ілюструючи їх Олеговими фото. А він одним із перших підтримував мою поезію уподобайками. Отакі були взаємини.
Ми переписувались і спілкуватись по телефону. Років 2 тому якось зізнався: – Іра, дуже хочу залишити після себе щось хороше.
Звучало дивно і насторожувало. У тих словах було якесь передчуття, передбачення. Чоловік спішив залишити по собі пам’ять.
Коли влітку сповістив мене, що зараз виходитиме на зв’язок рідше, бо через серйозні причини має лікуватись, я… розплакалась. Не знаю, як, але… напевне, теж в черговий раз відчула, що все занадто серйозно, життя стрімке і швидкоплинне.
Наша спільна остання розмова відбулася 1 вересня. Дорогою на роботу забігла до їдальні будівельного коледжу побачити його фотовиставку, а дорогою звідти зателефонувала, щоб сказати кілька теплих слів і знову ж таки підтримати. Розмова тривала зо три хвилини. Олег посміхався, був радий чути, але… поспішав у лікарню – напевно, на наступну хімію. Просив прийти на виставку ще.
До неділі є час. І я обов’язково прийду.
Чогось на тій виставці виокремила для себе це фото. А 5 вересня змусила задуматись над змістом почута фраза: “Дерева пускають коріння у небо”.

Андрій Власенко