Ніколи не думала, що зможу поділитись наболілим. Проте коли усвідомила всі свої помилки, вирішила, що мушу розповісти свою історію. Щоб уберегти інших від подібних дурниць, які можуть змінити життя.

Все почалось під час навчання на останньому курсі педагогічного університету. Я була відмінницею, тож закінчувала ВНЗ із червоним дипломом. Всі гуляли та розважались ще після вступу, а я в той час сиділа за книжками та хвилювалась за кожну оцінку. Адже приїхала з райцентру.

З батьками жили скромно. Мене з дитинства налаштовували на успішне майбутнє. І я розуміла, що для кращого життя маю бути успішною у навчанні. Університет був у пріоритеті, щоб отримувати знання. Лише на магістратурі я задумалась, що студентські роки пройшли не так, як у всіх. І захотіла хоч трішки розважити себе. Разом із подругами почала ходити на дискотеки та потроху випивати спиртне. Там і познайомилась з Максимом.

Він був із тих самих «поганих хлопців». Його харизма та тембр голосу мене просто заворожували. Більше двох місяців він залицявся. Здалась… Вирішила, що саме він буде моїм першим. Зізнаюсь, було страшно. Адже він розбив багато жіночих сердець із мого гуртожитку… Та все ж він орендував квартиру, купив квіти та шампанське.

Самостійно приготував м'ясо по-французьки. А потім все відбулось... За декілька днів повторилось. А потім я приходила до нього на ніч. І вже розуміла, що закохалась. Він став тим єдиним, з ким хотілось пов`язати своє життя. Я мріяла про наше весілля, уявляла, як назвемо дітей. Ще тоді мене не лякав його спосіб життя.

Він покурював травку та постійно їздив на «стрєлки» із хлопцями. Вірила, що все зміниться після весілля. Та це були лише мої рожеві фантазії. Навіть після року сімейного життя і після народження донечки його нічого не змінило. Він залишався таким же «відірваним» крутим хлопцем. Далі почались і зради, і постійні п’янки. Наше сімейне життя перетворилось на пекло. Та все пробачала, бо кохала його більше за життя.

Після декрету пішла працювати вчителькою у одну з міських шкіл. Всі дивувались, як у такої інтелігентної дівчини може бути такий ідіот чоловік… І от ми планували святкувати ювілей нашого весілля. Вже десять років пробули у шлюбі. Зізнаюсь, я соромилась його способу життя. Та все ж вважала, що кохання важливіше. Хотіла всім показати, що люблю та ціную свого чоловіка… Як кажуть, із останніх сил хотіла врятувати репутацію нашої сім`ї.

І ось за декілька днів до свята, коли всі приготування були закінчені, а гості запрошені, в Інтернеті з`явилось відео. Його побачили все місто та область. Набрало більше 100 тисяч переглядів. Обговорювали всі, та, зізнаюсь, мені було не цікаво його дивитись. У той же день батьки дітей з мого класу прийшли у школу під кінець уроків. І влаштували скандал у кабінеті директора. Мовляв, така, як я, не має права вчити дітей та ще й їх виховувати. Вони пред’явили відео. На ньому мій обкурений чоловік прив’язав до машини якогось невідомого та волочив його по снігу та болоту.

Так, надворі була зима, і сніг потроху розтавав. На бідолашному потерпілому був порваний одяг, побиті руки і лице. Кров текла річкою... Після побаченого я зателефонувала до чоловіка та дізналась, що він вже в поліції. За такий злочин йому «світило» декілька років за гратами. Моє жіноче серце не витримало такої ганьби. Я вибачилась перед батьками та побігла додому.

Дитина була у батьків, а я вирішила накласти на себе руки. Хотіла повішатись прямо над нашим сімейним ліжком. Навіть прощальну записку в стадії афекту написала. Та в останній момент у квартиру забігли мої батьки, які і витягнули мене з петлі. Вони викликали «швидку»... Я любила свого сина дуже сильно, проте жити не хотіла ні дня. Мене госпіталізували у психлікарню. І там я ще декілька разів намагалась щось з собою зробити...

У відділенні я пролежала два роки... Зізнаюсь, для мене це було все одно, що два дні. Потім - довга реабілітація та робота із психологом. І лише з роками я повернулась до нормального життя та знову стала щасливою повноцінною жінкою. Розлучилась із чоловіком та навіть гадки не маю, де він зараз. Жодного разу не захотів побачитись із нашим сином. Кажуть, виїхав в інше місто. Та це вже не важливо.. Бо нарешті я себе відчуваю вільною та щасливою.

Ольга Маркова,
м. Жмеринка