Ми зустрічались у закинутому будинку, а потім — у розкішних ресторанах.

Свою історію так хочеться розповісти кожному. Бо і справді схоже на мелодраму. Мені 33 роки, і вже 15 з них я проживаю у Вінниці. Заміж вийшла лише рік тому. І от справжня драма – це наша з чоловіком історія знайомства…

На весняні свята, як і кожного року, я поїхала до мами в село. Не планувала йти на дискотеку чи до когось у гості. Хотілось провести час у колі близьких. Адже через велику кількість роботи додому приїжджала дуже рідко — раз на рік. На інші свята батьків приймала у своїй квартирі.

Та цього разу все сталось не так, як планувала. Приїхавши в село, зустріла подругу дитинства, яка запросила мене на дівич-вечір у компанію однокласниць. Зізнаюсь, бажання йти на таку зустріч у мене не виникало. Проте Оксана завжди вміла вмовити. Сказала, що згадаємо юність. Мовляв, вже закачала музику, під яку колись ми «запалювали» на дискотеках. Тож я погодилась.

Одягла найкрасивішу сукню, яку знайшла в домашній шафі. До слова, лежала там з юних літ. Зібралась та пішла до дівчат. Декілька хвилин поспілкувавшись, я була дуже щаслива, що таки пішла на зустріч. Роками не бачились із дівчатами, тому під домашню наливку встигли обговорити всі новини останніх років. Дізналась, хто і скількох народив, куди переїхав. До слова, історія про Сашка, який в 11-му класі читав по складах, а до 30-ти років вже побудував двоповерховий будинок і відкрив власне виробництво крафтових сирів, мене взагалі вразила.

І от, коли всі були у настрої, захотілось і на дискотеку піти. Захотілось справжнього відриву. З «медляками» і кавалерами. Тому пішли у місцевий клуб. Дискотека там була і є скільки себе пам’ятаю. Головне що всім подобається.

На вечорниці приходять як дорослі, так і малі. Танцюють, спілкуються, відпочивають. Цього ж вечора туди приїхала компанія хлопців із сусіднього села. Вони були нашого віку. Виявляється, теж вирішили посидіти компанією однокласників. Дивно, та нікого з них я раніше взагалі не бачила. Можливо, повиростали, тому і не пам’ятаю, думала собі я.

Познайомились і вирішили разом відпочивати далі. Танцювали та веселились аж до ранку. А потім, за нашою сільською традицією, хлопці пішли проводжати дівчат по домівках. Кожна обрала собі спутника. А от з моїм ми знайшли один одного відразу.

Якось так і спілкування зав’язалось само собою. Дорогою додому ми проходили повз закинутий будинок. Такий красивий, але недобудований... Вирішили зайти і подивитись, що ж там усередині… Стояло два диванчики. Такі, із років 90-х. Обдерті, але не брудні.

Там ми і вирішили ще поговорити про юність. Присіли, він обійняв мене. Дивились через вікно, в якому давно хтось повибивав шибки, як сходить сонце. Справжня романтика, якої так не вистачає у великому місті.

Він провів мене додому, поцілував. Знову відчула себе 15-річною дівчинкою, яка ввечері відпрошувалась на дискотеку. Прогуляла до ранку. Дивно, але я була щасливою. По-справжньому. У тій самій старій сукні та без зайвих понтів.

Не запитувала, де він працює, скільки заробляє та якої марки його авто. Було настільки добре, що таких питань не виникало взагалі. Ми домовились через тиждень знову приїхати до батьків та знову зустрітись. У тому самому будинку.

Вже розквітали вишні. Біля закинутої будівлі їх були десятки. Тож кращого і романтичнішого місця навіть вигадувати не хотілось. Тиждень тягнувся як місяць. Та все ж зустрілись... А потім ще раз. Романтика переростала в пристрасть.

Хотілось дізнатись про нього побільше. І яка ж була здивована, коли почула, що він також проживає у Вінниці. Далі – шок. Адреса, яку він сказав, за рогом мого будинку. Дивно було це чути. Навіть страшно, ми ж ходили одними вулицями і жодного разу не зустрілись... Схоже на якусь містику…

Та вже наступного дня ми роз`їхались і домовились про зустріч за день, у місті. Він запросив мене у ресторан, який знаходиться між нашими будинками. Коли я прийшла, вже чекав мене із квітами. Мої улюблені рожеві троянди тримав чоловік у брендовому костюмі. Не могла повірити, що це він. Той самий кавалер із сільської дискотеки, з яким ми дивились у закинутому будинку, як сходить сонце.

Довго говорили і сміялись із наших перевтілень. Кожен відверто ділився своїм життєвим шляхом, перемогами та поразками... Через місяць подали заяву у РАЦС. А потім відіграли весілля у селі, з ріднею та друзями.

Схоже на казку, але це правда. Свого принца знаходиш там, де найменше на нього чекаєш...