Я сьогодні подолала страх завдяки ВАМ! Бо у четвер, 24 лютого, мізки відмовлялися сприймати реальність… На підсвідомості робила якісь кроки, щоб врятувати дітей… Відчай, страх, ступор…
Від цього жахливого стану врятували мене ви – мої земляки! Мій колега, який в перші години наступу рашистів пішов у Тероборону! Моя кума, яка у військовій формі виглядає краще, ніж будь-яка модель! Поліцейська-Дюймовачка з автоматом! Юнаки під військкоматом! Досвідчений резервіст, який на все горло розповідав, де і як служив, щоб саме його взяли зараз у військо. Мій сусід Костя, який сам обладнав підвал і приймає біженців! Мої однокласниці, які з чаєм і печивом побігли зігрівати тих, кому потрібна підтримка! Волонтери, які збирають медикаменти, роблять коктейлі Молотова, патрулюють місто! Лікарі, які навіть під час сирени оперуюють потерпілих! Батьки однокласників мого сина, які вистояли в черзі, щоб здати кров! Швець, який пошив чудові ватні матраци, на яких зможуть відпочити військові! Дівчата на вокзалі, які принесли ковдри і їжу тим, хто вимушений тікати від війни подалі! І навіть суворим гопники у дворах, які готові відпи@здити будь-кого диверсанта! А ще цигани та “бомжики”! Вони такі молодці, відшукають все, що потрібно для фронту – від пляшки до металу!
А найбільше я щаслива була почути голос земляка, який на кордоні з Придністров’я і запевнив мене так серйозно: “Їхня атака – це помочитися на паркан… Не віриш? Та мій брат з побратимами у Бахмуті організували 14 двухсотих, 18 трьохсотих і ще в полоні десяток! Ми ж вінницькі! Ми порішаєм!”
І знаєте, я в цьому ні краплі не сумніваюся!
А на фото – це мої діти малювали, як наші танки російські літаки “мочать”. І прапор – наш оберіг!
Слава Україні! Слава нашим військовим і силовикам! Усім моїм землякам і землячкам – слава!

Людмила Поліщук