За сто років агресивна нація так і не усвідомила, хто посилає на смерть їхніх синів.

Кремлівський режим у відчаї поразки бліцкрігу на Україні та невдалої військової операції, яка уже вичерпує всі його резерви в озброєнні та живій силі, оголосив про дочасний випуск курсантів військових училищ з метою відправки їх в зону бойових дій.

Ще кілька тисяч життів юнкерів для фашистського лідера Путлера “нє вопрос!” Він хоче утопити в крові не лише Україну, але й свою власну рашу, убиваючи на фронті молодих чоловіків.

Невже не достатньо тих тисяч, які вже знайшли свій останній притулок у мирній країні, на яку підступно вночі напав 24 лютого?

У царській Росії, де ще була честь в офіцерів, інтелігенція плакала від цієї пісні:

Я не знаю зачем и кому это нужно,
кто послал их на смерть недрожавшей рукой.
Только так бесполезно, так зло и ненужно
опускали их в вечный покой.

Равнодушные зрители молча пряталист в шубы
и какая-то женщина с искажённым лицом
целовала покойника в посиневшие губы
и швырнула в священника обручальным кольцом.

Забросали их ветками, закидали их гряью
и пошли по домам под шумок толковать.
Что пора положить уже конец безобразию,
что и так уже скоро мы все начнём голодать.

И никто не додумался просто встать на колени
и сказать этим мальчикам, что в БЕЗДАРНОЙ стране
даже светлые подвиги – это только ступени
в бесконечные пропасти к недоступной весне.

Ця пісня називається “На смерть юнкеров”. І колись її “чувственно” і артестично виконував у мережі російський актор, теперешній депутат держдуми Пєвцов, який безсовісно експлуатує пісні пацифіста Висоцького, і котрий сьогодні разом із гопкомпанією таких же державних мерзотників знову відправляє цих юнкерів на вірну смерть.
Хоча, вже так само, як і оскаженілий злий геній Путлер, розуміє, що посилає цих пацанів на смерть.

Тепер залякані росіяни уже знають, хто посилає їхніх дітей на смерть. І що саме їхня агресивна ментальність, рабська покора і байдужість і є тією нещадною рукою, що направляє цю безумну націю на злочини проти людяності.

Історію не можна безкінечно довго гвалтувати, сьогодні Росія має останній шанс позбутися свого рабства і відрубати ту старечу тремтячу руку, що обрікає її на загибель.

Бо Україна ніколи не стане на коліна перед дикими фашистськими варварами.
Слава Україні!

Анатолій Петраченко