Про героїзм старости містечка, її чоловіка та сина, які ціною власного життя рятували місцевих, зокрема й самого Безсмертного.
–Коли ми в перший день війни заїхали в село із Києва, я інтуїтивно відчувала велику біду. Я з дітьми поїхала, а Роман залишився. І почалося пекло. Місяць без зв‘язку і електрики в окупації провів він. В‘їхати і виїхати неможливо… Тільки читаю в групі про розстріляні машини і трупи, які тижнями лежать на дорозі… Хтось мені телефонував і висловлював передчасне співчуття, хтось повідомляв, що його взяли в полон і вбили. А я тільки інколи отримувала повідомлення «Живий. Люблю вас». Вірила і молилась. Його не знайшли в тій ямі в Мотижині… Мама Оля зараз виглядає на років 100, у неї ллються весь час сльози, трясуться руки і вона не може наїстися … хліба, – повідомила Тетяна Мокріді.
А ось сповідь її чоловіка, Романа Безсмертного відомого політика та дипломата:
–27 лютого, Мотижин окуповано… В нашій хаті 6 чоловік, бо забрали до себе родину, будинок якої розбомбили. На всіх одна буханка хліба. Я дивлюсь в плетену корзину, де тримаємо хліб і розумію, що цього надовго не вистачить. Я зателефонував Ігорю Сухенку, своєму однокласнику і чоловіку старости села – Олі Сухенко. Ми зустрілися, обговорили ситуацію. І вже через 2,5 тижні Ігорю вдалося налагодити доставку хліба. Якось Оля Сухенко передала нам два батони і радісно сказала: «Все, тепер село буде з хлібом». 28 лютого в Мотижині не стало електрики, бо перебили високовольтні дроти і почали здихати всі мобілки. З’явилася нові проблема – відсутність зв’язку, холод і приготування їжі. Доводилося щодня топити піч аби не замерзнути і щось в чавуні зготувати. Температура в хаті не піднімалася вище +12. Дров було лише на тиждень. Але і тут на допомогу прийшов Ігор Сухенко. Швидко організував доставку в двір трьох кубів дров. Вони нас рятували в найхолодніші дні. Ми з Ігорем часто бачилися, уникали спілкування телефоном, це було небезпечно. Вороги постійно забирали у населення мобілки і перевіряли їх. З телефонів ми вичищали все що можливо і ховали їх. Ігоря Сухенка турбувала моя присутність в Мотижині. «Не висовуйся, прошу, якщо дізнаються хто ти і схоплять, то буде проблема у всього села», – повторював він весь час. У нас є генератор, то Ігор якось привіз 10 літрів пального аби ми могли всі підзарядити телефони. Завдяки кільком дзвінкам вдалося дивом вивезти родину, яка жила у нас, до Києва. Великою проблемою кілька днів поспіль були пожежі в полях, горіла суха трава і підходила до будинків. Ми гасили полум‘я годинами… інколи зупиняли його на порозі… Вранці 23 березня я знову зустрівся з Ігорем і передав йому ящик з медикаментами, бо його син Сашко займався розподілом і доставкою ліків в селі. Він і для моєї мами привозив таблетки. Ми домовилися з Ігорем, що вони з родиною наступну ніч заночують вже в нашій хаті. Чому? На той момент нашу хату обшукали російські військові… Значить, до нас вони б вже не прийшли… Але ввечері не прийшли до нас Оля, Ігор і Сашко Сухенки… Зв‘язку з ним вже не було. Велика подяка світлим людям! Вічна пам‘ять всім загиблим! Я вижив. Мені нестерпно боляче… Днями односельці мене шукали в тій ямі. Лелеки цього року не прилетіли… Велика біда в рідному селі…
Роман Ковальський
