Плачу, бо знаю, що це правда. Тисячі померлих від голоду людей… тисячі вбитих рашистами українців.. тисячі моїх побратимів та посестер загиблих під час бою за Україну…і знаєте що? Наші – українці заривають руками загиблих рідних та сусідів у сирій землі у фасадах та клумбах перед будинками. Щоб їхні тіла не паклюжили. Бо навіть над трупами українців знущаються орки. Після звірячого вбивства жінок продовжують гвалтувпти .. поки тіло ще гаряче.. ще не схололо..

Рашисти роздеребанили склади із алкоголем. П’яні та люті схвачували жінок та дітей. Знущалися та гвалтували.. Всі.. в одній кімнаті..по колу..  і знаєте, що роблять жінки, які потрапили у ці земні тортури, ці матері, яких вимучили, як і їхніх дітей? Намагаються втекти! Правдами і неправдами вилазять на найвищі місцини багатоповерхівнок, беруть за ручки своїх маленьких янголяток – діток, крепко обіймають та, поки ще не наздогнали орки, стрибають у низ. Самогубство…Та думаю, що у такому випадку, це не гріх..

Царство небесне загиблим у Маріуполі.. Велика вдячність Азовсталі за все, що зробили і продовжуєте робити..

У мене все! Молимось за Маріуполь та Азовсталь! Вони не здадуться ніколи…

Софія Копач