З цією дівчиною я познайомився у львівському храмі Всіх святих українського народу. Вона втекла з- під бомб обпаленого війною Харкова. Оленку і надалі не покидає тривога, крізь сльози вимолює спокійне сьогодення для своїх батьків, з якими її розлучила московитська навала. Вони втекли від путінського лихоліття у якесь село під Полтавою.
– Сьогодні рік, як не стало моєї бабусі,- мовить згорьована дівчина. -Вона мене виховала, бабуся прищепила мені любов до України, до рідної мови…
Оленко, бабуся з небес молиться за нашу кращу долю, за український Харків, за нашу нескорену Батьківщину! Виживемо, очистимось від рашистського зла, переможемо, бо з нами Бог, бо з нами Україна!
Прощаючись з Оленкою, я чомусь подумав: чи не цій дівчині місце на ватиканській Хресній дрозі, дівчині, яка вирвалась з руїн війни, живого свідка пекла, спричиненого путінською ордою?
Володимир Громик
