Я впевнена в нашій перемозі. Я з самого початку була в ній впевнена. Можливо, це моє ірраціональне, моє підсвідоме, моє бажане і таке, яке лише єдине може бути прийнятим моїм розумом і моєю Душею. Найгіршим для мене, в перші дні віни – було тікати з дому. Покинути все своє життя. Втратити свій матеріальний світ. Світ який формувався колосальною працею багатьох років. Але я таки зібрала речі для від’їзду. Я їх збирала і, ніби, втрачала рівновагу, ніби, під моїми ногами все ставало розмитим, бездонно пустим…

Вони довго, більше місяця стояли у мене в коридорі в одній, середнього розміру, валізі. Там було саме необхідне на перший час. Переноски для домашніх та робочих котів, котячі корми і туалети були запаковані в багажнику машини. Там ще – кілька пледів. Все.

Все інше, що було моїм комфортом, моїм маленьким матеріальним світом, де мені було добре, я залишила. Момент прощання був важким, болючим. Але збереження життя переважувало весь матеріальний світ разом узятий.

Свою коричневу валізу я уже повернула в гардероб. Речі розклала по полицях. Кожного вечора я дякую Богу й ЗСУ, що можу спати в своєму ліжку. Речі, які раніше, може, не подобалися, стали такими, що повністю влаштовують. Кожен плед став викликати сльози, а кожна тарілка хвилі вдячності Світу за те, що вона є. Розуміючи скільки наших людей залишилося без цих, таких звичних та простих колись засобів нашого комфорту, я знаходжуся ніби в двох паралельних реальностях. В одній я дякую за все, що маю, в іншій – я відчуваю в собі готовність все втратити в один момент.

Необхідність усвідомлення вторинності всього матеріального, є одним з головних завдань часу. Ми маємо змінити своє відношення. Маємо розуміти, що наша свідомість, наша духовність є визначальними. Все матеріальне, є наслідковим, таким, яке визначається нашим розвитком.

Нам всім потрібно приймати той факт, що все матеріальне може бути відновленим, всі речі можуть бути замінені на інші. Лише життя людини не може бути поверненим, не зможе бути відновленим. Тут вибір очевидний.

Ми втрачаємо щодня людські долі й людські життя, а це не йде ні в яке порівняння з нашим матеріальним світом.

Як можна виміряти весь той біль з яким нам доводиться жити. Як нам жити з цим болем – ми не знаємо. Але живемо. Вчимося жити.

Кожних кілька днів на перший план виходять якісь нові типи подій. Так, ніби Світ, планово, якимось лише йому відомими пластами, відчищає від бруду наші Душі. Ще нещодавно, ми всі обговорювали поведінку наших переселенців на заході країни та за нашими кордонами, крадіжки гуманітарної допомоги, а вже з’явилися нові приводи для емоційних провалів, сліз та болю.

Я завжди всім надоїдала з нудними розмовами про те, якої шкоди нашій зеленій галузі завдають неграмотні «фахівці». Мене боліло, від необдуманої висадки рослин у містах, від варварських обрізок та дикого викошування трави. Спілкуючись з нашим замовником – світилом медицини, чула про його біль від проблем з подібними фахівцями серед лікарів. Звісно, життя людини незрівнянне з життям рослини…

Але цими днями звучить – некомпетентні командири. Господи, люди полягають десятками від того, що героїчні бувші «мєнти», керуючи з бліндажу, не розуміють, що вони роблять, куди ведуть бійців, де вони мають бути, яку оборону займати, з чим йти проти танків?

А хлопці стоять на відео у бронежилетах які рвуться, про тепловізори ті командири й не чули, яким підрозділом управляють видно, не розуміють. Чого, хто і навіщо призначає таких командирів? Хто довіряє людям, які бояться бути разом зі своїми бійцями, захист країни та життя наших воїнів? Чи можна визначити рівень фахової підготовки офіцерів, який дозволяє їм вести за собою бійців? Як це можна визначити? Чи є відповідальні люди за такі призначення?

Знаю, що є. Так само, як є відповідальні за призначення на посади тих менеджерів які роками знищували дерева в наших містах, працюючи за відкати різного рівня. Так само як є відповідальні за перемоги у різноманітних тендерах фірм, в яких працюють безграмотні, неосвічені спеціалістами, бо нормальні там працювати не будуть. Бо на оплату фахової роботи бракує коштів – відкати з’їдають всю рентабельність тих грандіозних проектів.

Приблизно так, у всіх галузях. А тепер – війна. І знову, ці некомпетентні, але вже – командири. Господи, де ж їх стільки береться, що вистачає на все і на всіх. Що ще має статися, щоб припинили цих неуків, пихатих, зажерливих кар’єристів, підлабузників, брехунів та маніпуляторів призначати на керівні чи командирські посади. Ці тупі пристосуванці не можуть мати право розпоряджатися життями людей і долею країни.

Не може безхребетний хробак, який дбає лише про свій писок хоча б десь, щось вирішувати. Бо він не здатен нести відповідальність, він завжди «ніпричом», у нього є купа винних, не таких, неспроможних. Він – завжди герой і маладєц.

Скажіть мені – де вони беруться? Чому їх обирають? Невже всі хто уповноважені обирати, теж сидять на тих відкатах? Але ж, я знаю – багато хто.

Ми тішимося кожній достойній людині при владі. Тепер стількох бачимо чесних, сміливих, розумних керівників, волонтерів, готових, насправді, служити народу. Ми ними захоплюємося, ми їм безмежно вдячні, ми ними пишаємося. Бо саме такі люди роблять Перемогу.
Люди, я вас дуже прошу, давайте гнати сраною мітлою, цих хитрих, сцикливих пристосуванців. Бо вони вже он повилазили з Карпат і вже рвуться допомогу відбудови дерибанить. Вони, ці куми, свати, брати, чоловіки сестер – улесливі прихвостні, нізащо не можуть полишити свої насиджених сідал. Вони будуть вигризати зубами свою можливість робити крутий бізнес при владі. Вони так звикли. Вони йдуть на посади заробляти а не служити людям, не захищати державу.
Люди, пора це все припинити.

Тетяна Чекалюк