Він був національним гвардійцем, виконував військовий наказ, присягнувшись на вірність своїй Вітчизні-України.

Вже півтора місяця я не можу забрати з території “Азавсталі” його тіло. Навіть уявити важко як воно тепер виглядає. Але, так само як і сотні інших українських матерів, дружин, сестер, чиї діти чи чоловіки прийняли мученицьку смерть в тому пеклі, хочу поховати його по-людськи. Хочу знати де його могила, щоб прийти до неї і пам’янути.

Мені ніколи не вірилось, що люди в сучасному світі, поряд з Україною, можуть бути такими зазомбованими, цинічними та кровожерливими безбожниками. Але, коли на Великдень вони писали на своїх ракетах “Христос Воскрес!”, зрозуміла, що це є, і що це не люди, це злочинні виродки.

Хіба ж військові, які ні на кого не нападають, а захищають свою Батьківщину – злочинці? Хіба на них не розповсюджуються міжнародні правила ведення військових дій?

Вони потрапили в оточення, сотні з них – важкопоранені, котрі умирають у страшних муках, бо немає ліків та продовольства. Кому наснилося, що вони нацисти? Вони – українські солдати, що присяглися на вірність своїй країні.

Це звичайні чоловіки, хлопці та дівчата, яким ще треба жити і жити, Так, мого сина вже не повернути, але пораненених та вцілілих від щоденних бомбардувань треба врятувати. Будь-якою ціною.

Смертей вже і так достатньо

Жорстокості та підлості окупантів вже більше, ніж треба. Знищення людей в Маріуполі – це терористичний акт. Це вбивство. Його треба зупинити за будь-яку ціну.

Я подивилася на цих нещасних безруких та безногих поранених, що просто гниють без медичної допомоги і в мене розривається від болю серце. Невже у кремлівських вождів немає ні краплі співчуття до чужих страждань, невже у них немає своїх дітей та онуків?

Що з тобою, Світе Коханий? Змилуйся над нашими героями, змилуйся над нами. Хто ще має серце, прийдіть на допомогу українським захисникам, які не зрадили своєму обов’язку.

Галина, вінничанка