Які ми стали, Боже мій милий!
Як сяють очі наших дітей, як вони співають гімн, до останнього слова вивчивши і його і “Червону калину” …мало не з люльки співають.
Як ми навчилися радіти один одному, як подовгу ми тепер обіймаємося при зустрічі і як не хочемо відпускати, розлучаючись.
Як ми стали пишатися своїм: хлібом, духом, єдністю. Ми народилися дорогою ціною, але навряд чи хтось зможе сказати “воно того не варте”.
Ми зрозуміли цінність кожної смерті, неймовірну цінність кожного життя. Дорогою ціною. Ще не оплаканою. Ми бережемо свої сльози до ПЕРЕМОГИ і вишкіряємося у обличчя смерті, тому що ми стали сильнішими за неї.
Якими гарними стали наші жінки! Якими мужніми наші чоловіки! Якими витривалими наші діти!
Якою яскравою, хоч і холодною стала ця весна.
Вчора уночі просто дворів на Вишеньці лунали солов’їні пісні, а на озері оселилася величезна лебедина зграя. Коти, навіть незнайомі тобі, штовхаються у руки, ластяться.
Ніби кожним порухом квітучої гілки земля, НАША земля дякує нам, що ми її відстоюємо в межах своїх вмінь, сили духу, зв’язків по всіх усюдах, неможливих, здавалось би, нереальних перемог та постійного стримування, відбивання атак, героїчних вчинків наших ЗСУ.
Ми тепер точно знаємо – яка АРМІЯ найкраща. Наша)
І земля – наша.
Які ж ми стали, Господи. Господи, не покинь!
Олена Павлова