Ми ж до нього привикли. Милуватися собою зранку. Причепурюватися перед театром. Уважно перевіряти зморшки чи чорні крапки на носі. Без нього і прищі давити не цікаво.

А тут його немає. Ну є маленьке, замизнане перед умивальником. Але ж в ньому не побачиш себе повністю. Кусок носа око й вухо – це ж ні про що.

І ми не бачимо як, день за днем, війна нас міняє. Не замічаємо загострених скул, худоби, загару, невибритого підборіддя, кудлатої бороди. І погляду людини, що бачила зброї та війни більше, чим все життя до того. Я не бачу це в дзеркалі. Тільки на обличчі побратимів.

Сьогодні я зустрівся з нашими, які пройшли через жесть. Там було до одурі важко. Я не знаю, чи я б так стягнув і вижив. Але вони зуміли і вижили, всі разом. Сильні, мужні, з колючими очима, брудні та втомлені. А тепер розказують про це все з гумором. Таким, що тобі і смішно, і волосся на бритій голові виростає, щоб стати дибки. А вони зуміли. І говорять зі мною, як з таким же як вони. Тим хто бачить і відчуває те саме. Зрозуміє і підтримає. А я не знаю, хто був перед ними, бо дзеркала то і нема, – написав Орест Оробець.