За рашистів, які окопались, розстрілювали і спалювали щоденно наших біженців. Потім вони позвали ще 20 танків і САУ. Олександр Баркан промовчати і сховатись не зміг… Бо жив на околиці Міли, в 12 км від Києва. І бачив це все.
У журналістському оточенні Олександр Баркан відома людина. Він працював у Вінниці журналістом, а потім перебрався на Київщину і побудував там дім.
Ось що він розповів «33-му».
Рашисти не лише зруйнували будинок, вони знищили моє майбутнє життя
– Вісім днів і ночей із дружиною жили під гарматними та мінометними вибухами, під ревиськом кацапських гвинтокрилів, котрі для остраху стріляли поблизу помешкання в селі Мила Бучанського району Київської області. Вісім діб… А четвертого квітня сумнозвісний орківський танк Т-72 із символікою V, котрий декілька днів тому окопався на узбіччі Житомирської траси і нищив усіх, хто йшов чи їхав, розтрощив наші нові будинок та госпспоруди.
Гатанув із гармати по нас, залишившись уцілілим після того, як за моїм повідомленням про нього і ще двадцять ворожих танків та САУ наші ЗСУ відкрили вогонь.
Розповідаю і подаю фото не для того, щоб нас із дружиною пожаліли чи нам поспівчували. Це зайве. Слава Богу, ми від усього пережитого вже оговталися. А це для того, щоб, як кажуть, із перших вуст почули і з реальних фото побачили справжнє нутро путінського кодла, яке безжально нищить мирне населення та їх помешкання.
Після такого геноциду рашистський недонарод заслуговує на довічне презирство з боку всього мирного цивілізованого людства. Смерть «руському міру», аби ці манкурти не змогли в подальшому плодитися і приносити горе та голод.
Слава нашим дорогим українським воїнам! Нехай їх Господь береже скрізь і завжди!
Слава нашій непереможній Україні!
— Знаєш, може, і вцілів би наш дім, якби ми нишком сиділи і ховались… — вже після опублікованого посту розповідає «33-му» заслужений журналіст України. — Але я не міг бачити, як щоденно, а це поряд, через Житомирську трасу, виїжджали налякані мирні люди із дітьми, а ці нелюди розстрілювали їх. Вони якимись дивом прорвались сюди і окопались так, що його не було видно. От уявіть, їде машина з написами «діти», люди навіть виходили, підіймали руки з білими прапорами, а вони їх цілеспрямовано розстрілювали з танка. Навіть вже вбивши людей, не зупинялись, а стріляли доти, доки машина і убиті тіла не загорались…
Це нелюди! Чуєте, це нелюди. Їх навіть тваринами не можна назвати
І тому я одразу вийшов на знайомих із спецслужби і вказав координати.
Але цей танк із буквою V, скоріше за все, чеченський, вкопали в землю так, що їх не діставала артилерія…
Далі до цих рашистів приїхало ще 20 танків і «саушка»…
А це 12 кілометрів від Києва. Ну, як ми могли сидіти мовчки і це бачити?… Далі вони б рушили на Київ… А це сотні життів, руйнування багатоповерхівок.
І перш аніж викликати вогонь, стати коректувальником, я попросив дружину Галину негайно спуститись у підвал.
Далі все було, як у фільмі жахів – наші почали бити по них. Вони – по нашій хаті, зрозумівши, що це ми передали їхні координати. З нашої хати і прибудов не залишили нічого. Це можна побачити на фото. Поряд розстріляли ще дві хати сусідів…
Ми, в чому були, вибрались з підвалу до знайомих. Впросили їх вивезти нас до Києва. Вже звідти громада віруючих протестантів вивезла нас до Вінниці.
Тут нас розмістили в гуртожитку разом з іншими біженцями, дали кімнату…
Ми живемо, нас харчують…
Але навіть у страшному сні я не міг уявити такого повернення на свою рідну землю. Адже я народився на Немирівщині, Галина — у Вінниці. Працював десятки років тут журналістом, а далі — редактором «Колгоспної зорі» (тепер «По
дільська зоря»). Потім мене запросили на роботу у «Вісник Верховного суду». Там працював і, продавши житло у Вінниці, побудував новий дім у Милі, біля Києва. Ми лиш перебрались у нього 3 роки тому. Думали, діти будуть приїздити, онуки…
Але рашисти вбили все…
Вінниця, рідна наша земля, прийняла нас і обігріла. Тому ми плануємо тут і залишитись. Так, ми подали заяву про зруйноване житло. Я дав свідчення в прокуратурі. Бо розумію, що ми стали з дружиною свідками страшних звірств рашистської армії. Вірю, що над цією армією терористів з її вождем путлером буде суд. Сподіваюсь дочекатись цього і виступити на ньому свідком звірств. Знаю, що війна торкнулась кожного. У багатьох колег діти на передовій і навіть нульовці. Вболіваємо за них! Молимось!
Бажаю всім нашим захисникам повернутись живими і здоровими з перемогою. А всіх журналістів — зі святом! Разом до перемоги України!
Спілкувалась
Тетяна Редько
