Він першим у нашій сім’ї заявив, що не буде виїжджати з України. Навпаки, з перших днів повномасштабної війни рвався в тероборону або з друзями колотити «бандерівські смузі»… Мав свою «заначку», яка потім стала волонтерською. Разом з однокласниками збирали кошти, щоб привітати дівчаток з весною, але прийняли спільне рішення віддати все на ЗСУ.

За цих три пекельних місяці наші діти подорослішали, як за три роки. У них серйозні думки, рішучі вчинки і зовсім інші мрії. Тому й питання випускного у нас майже не обговорювалося, він сам все вирішив:

– Дехто з моїх однокласників уже працює за кордоном, щоб прогодувати молодших братів та сестер. Мама втратила роботу у Вінниці, тому сім’я вимушена залишатися там — далеко від дому. І працювати не покладаючи рук… А без цих друзів, немає радості від шкільних свят, бо увесь цей довгий шлях ми пройшли разом і разом будем святкувати, але після Перемоги. Які можуть бути танці, якщо за 700 кілометрів вбивають дітей, вбивають їхніх батьків, гинуть наші захисники. Краще кошти на випускний віддамо на ЗСУ, щоб прискорити кінець рашистам, — розмірковував Влад, а я ковтала сльози. Бо ще недавно були зовсім інші розмови — про фотозони, діджеїв, салюти… Але війна змінила цінності дітей…

Онлайн останній дзвоник… Сльози на клавіатурі… І вручення атестата… А далі боротьба — за місце у вузі, за професію, за своє майюутнє і за майбутнє України!

В добрий час, сину! І всім дітям України!

Людмила ПОЛІЩУК,
журналістка «33-го»