Якщо без пафосу, то якось ще задовго до війни, я побачила як не зовсім тверезий офіцер, з мішком картоплі вийшов із трамвая… він його ніс на плечах і заточувався
Це була група осінь і темінь… от він так ішов, а я за ним.
Не з добра він йшов з тим мішком…Потім з’ясувала, що він знімав квартиру поряд із сім’єю.
Тоді військових ну буквально затоптали в багнюку! Ні житла, ні достойних заплат…
Тому залишались ті, кого мало куди брали… Це був якийсь морок – ту нашу Армію хто лише не розтаскував!
От якби ви лишень знали скільки на наших журналістських очах розікрали з нашого рідного ВПС літаків! Нам то не знати, жителям столиці пілотів!
– Ні, це добром не кінчаться, ну не кінчиться! – кричали ми як могли, але караван розкрадачів українського війська валив напролом! Більшість населенія таки приспали! І перетворили в терпіл…
Той мішок картоплі на плечах майора і той відон (ну зовсім далекий від вишколу) у мене досі стоїть перед очима, коли думаю чому ця війна…
Невже ми, так дбаючи про рідну Армію, а значить безпеку, думали поряд із Імперією ЗЛА проскочити між крапельок?
Так байдуже ставлячись до основного потенціалу країни?
А про те, чому ми так «забезпечували» найпершого свого захисника – воїна найкраще скаже Грушевський:
«Бо всі ці часи і роки Україною правили ті, кому вона була не потрібна»….
І ось за мить ми могли її втратити назавжди! Всі разом і кожен зокрема! Від Президента до тебе, мене, нас! Щоправда, разом з життям!
Тому давайте її любити ось так як зараз – хто як життя, а хто навіть більше за життя!
Ось такий воєнно-польовий роман виходить! Залишається щиро освідчитись:
Любимо тебе, Україно! З днюхою моя неперевершена рідна багатостраждальна земле!
Ворог обпалив нашу землю! Але ніколи не випалить нашу любов!
Раби вільних не здолають! Вірмо! І годуймо добре власну Армію!
З повагою,
Тетяна Редько
та колектив «33-го»
