Ірина Стогній розповіла про полон і де брала сили, щоб вижити у тому пеклі…
У минулому номері ми вже повідомляли, що серед бранок, яких Україна повернула додому, була мешканка Крищинців Тульчинської громади Ірина Стогній. Вона військовослужбовець з 56-ї бригади 23 батальйону. У 2015 році Ірина підписала контракт зі Збройними силами України. Згодом пройшла навчання за стандартами НАТО і стала старшим бойовим медиком роти.
На війні зустріла коханого чоловіка, з яким обвінчались прямо на передовій у 2017 році. Під час повномасштабної війни рятувала поранених в Маріуполі. 14 квітня Ірина разом з побратимами потрапила в полон. 17 жовтня дівчина разом із 107 бранками повернулася в Україну. Одразу подзвонила рідним у Вінницю. Мама, брат Руслан та всі рідні не вірили щастю, що їхня Іринка нарешті на рідній землі. Про все, що з нею відбулося за час війни і полону, дівчина розповіла журналістам:
– Я спочатку була в Маріуполі. Коли нас взяли у полон – ми прощалися із життям. Лежали обличчям у землю, під дулом автомата. Все життя перед очима промайнуло. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не так, як нас — раз на день, а нас — три рази на день.
Через 4 дні мене відвезли в Таганрог Ростовської області в СІЗО. А там вже було просто пекло. Там були наші хлопці і дівчата. Можна сказати, що я ніби побувала у полоні диявола... Мене допитували. Оскільки я старший парамедик, вони думали, що ми знущалися над їхніми полоненими. Найбільше страждали медики і хлопці. Коли я була в Оленівці 4 дні, до мене приводили двох полонених поранених ДНРівців. Про мене сказали, ніби я цих ДНРівців поранених допитувала. От і почалося пекло…
Нас і на землю кидали, і ногами били… Старлей там один був, якщо чесно, і згадувати не хочеться… Коли ми просили про медичну допомогу, то давали таблетку і через годину приходили і починали більше бити, щоб більше не просили. Якщо хтось був поранений, то вони деяким допомагали піти на той світ швидше. Над ними знущались. Пальці в рани сунули. У кого відірвана кінцівка була, катували. І дівчат… О Боже, важко сказати... У них катівня була: і підвішували, окропом обливали, і все було...
Потім перевезли в Бєлгородську область у Валуйки. Ми там були 3,5 місяця. Там трішки краще ставлення було. Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини, що Україна захоплена, що уже немає певних областей, що їхнє все. На пів години виводили на вулицю. Бо коли ми були в Таганрозі, навіть на вулицю не виводили. Нас почали приводити у порядок, і годувати краще. М'ясо було і котлети рибні, і риба смажена. Медичну діагностику проводили — аналізи брали крові та сечі і флюорографію проходили.
Нас заганяли в кімнату і змушували для своїх пропагандистських роликів сказати все, що вони там написали. Попереду стоять чотири людини із автоматами і навпроти камера. Дивись у камеру - вони зрозуміли, коли дивишся вбік, то видно, як читаєш, а робили так, ніби це ти сама говориш. І перед тим, як знімати, вони проводять серйозну бесіду – по легенях, ребрах, нирках та ногах б’ють, а знімають по груди, де не видно цих побоїв...
Бажання повернутися до рідних в Україну допомагало вижити. Кожен знав, що вдома діти, батьки та рідні, вони чекають. І ти заради них повинна все витерпіти і повернутися. Помирати на чужині не хотілося.
Змушували нас співати це гімно їхнє, ми так називали гімн, ми голоси понадривали. Бо якщо тихо співаєш, вони по нирках били.
Потім нас знову в літак посадили і повезли в Курську область в іншу колонію. Там уже дуже ситно годували: і супи наваристі, і м'ясо, свинина та яловичина.
Місяць ми там просиділи. Там почали змушувати російське громадянство прийняти. Деякі з них перейшли. Сім осіб прийняли російське громадянство, і в результаті залишились в Росії — далі їздять у СІЗО та по колоніях.
Там також нас змушували постійно співати їхні пісні і вчити вірші. О шостій ранку ми прокидались під їхній гімн, змушували співати його бувало аж по 15 разів. Потім – зарядка, о 7-й – сніданок, а потім – перевірка. Вони читали нам лекції про нацизм. Книги читали пропагандистські, і ми переказували, що прочитали.
Згодом знову посадили в літак і повезли в той самий Таганрог. На щастя, ми там були недовго. Нам закрили очі, вуха і знову посадили в літак. Спершу повезли в Севастополь, потім з Севастополя їхали на Мелітополь, і у Василівці нас поміняли.
Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли: їдемо додому.
Зараз я мрію «відремонтуватися» — полікуватися і привести себе в належний вигляд. Багато хто з нас потребує і психологічної підтримки. Ми зараз проходимо медичний огляд.
Я повернусь додому. Мама чекає, у неї рак. Мій чоловік — у полоні. Б’ю на сполох, щоб і його почали витягувати з того пекла. Роблю все можливе.
Ми свою Україну захистимо. Якщо буде потрібно, я завжди готова знову стати в стрій. Але зараз просто хочу побути з мамою.
Каріна Маєвська
