– Коли Віктор промовляє цю фразу в колі незнайомих нам людей, я уважно стежу за їхніми емоціями! Бо в 53 у тебе може бути й не таке за плечима… Але це не Бутирка, не Піщанка і не Губник… Це 10 років за однією партою в рідній Вінницькій школі №23. І ця дружба назавжди, бо ми стали справжніми друзями лише після бійки за школою до крові…

Так — це дивно, але це наша правда! Він класно знав точні науки, а я непогано писав твори. Ми відкрито списували один у одного та разом майже на «відмінно» закінчили школу…

Потім наші шляхи із Віктором розбіглись, хоч я був свідком на його великому ве­сіл­лі та навіть позичив костюм молодому у кризовий момент свята. Він пі­шов у біз­нес, я — на заробітки за кордон… І згодом життя нас звело знову, бо ми обрали жити в Україні та Вінниці…

Скажу відверто, ми досі сперечаємось щодо правди, правил і всіх цих причин та наслідків загравання із Росією після здобуття Україною Незалежності... Бо одним було зручно, інші шукали на базарі в Лужніках порятунок для своїх родин та просто виживали тоді... Але не тепер!

Бо тепер я дійсно не єдиний із свого 10-го Г класу в армії сучасної України! Для моїх однокласників це подив, гордість та можливість підтримати ЗСУ адресно та особисто. Бо їхній «ромашка» стереже кордон від «чіпсів» у той час, коли всі вдома із рідними чи вже давно живе за кордоном у спокійній Європі... І це не докір, це мій вибір, який схвалюють всі мої однокласники 86-го року із рідного десятого «Г» рідної 23-ї!

І за такої підтримки ми маємо лише Перемогти! І знову зібратись у колі шкільних друзів за великим щедрим столом, аби згадати всіх вчителів, нашого Григорія Івановича, Катерину Федорівну та нас, молодих, які вчили зовсім іншу історію та мали зовсім інших Героїв... Бо ветерани і Герої тепер серед нас живуть...

Я не Герой, я простий тато із Вінниці, який пішов добровольцем 24-го лютого і маю щастя жити і боротись за свою прекрасну Україну та новітню історію Великої Європейської Країни...

А коли від Віктора приходить щире послання чи посилка із смаколиками із рідного міста, ти розумієш — ці 10 років за однією партою були в юності найкращим часом для нас обох!

Дякую всім від ЗСУ за донати, за підтримку вінничан тут, на передньому краї, та за теплі слова, що гріють ліпше за державні шкарпетки.

Ваш Роман Ковальський із міста, якого немає на карті

Від редакції. Нагадуємо, з перших днів війни наш колега, журналіст, заступник головного редактора газети «33-й канал» пішов добровольцем до лав ЗСУ. Зараз він з фронту веде рубрику у нашій газеті. Передплачуйте «33-й канал» на наступний рік. Щоб побачити після перемоги України вже журналіста, а не воїна Романа Ковальського на сторінках нашої газети та на сайті «33-го».