Наприклад, на Сонячний берег Болгарії. Кілька тижнів відпустки я провела в ролі біженки і тому багато чого дізналась, як і побачила цих «сцикунів».

– Послухайте, а хто там у вас воює, якщо стільки чоловіків втекло? За кордоном проросійські видання практикують показ таких з Німеччини, країн ЄС, ОАЕ, Туреччини, інших країн, — запитують мене болгари та представники інших національностей…

Зрозуміло, що я дипломатично відповідаю, що у нас більше 40 млн населення і у нас вистачає воїнів, кажу про черги до військкоматів добровольців, героїзм воїнів, і це правда.

Але що ухилянтів вистачає – також переконаюсь невдовзі. Кого б ви не запитали тут, як він виїхав, коли підпадає під мобілізацію, – відповідь коротка: я приїхав сюди за тиждень… Одним словом – легенда однакова.

Агент 0007

Слідкую за першим. Я назвала його Агент 0007. Бо у нього такі номери на «Мерседесі». Він мешкає в пентхаузі в елітному готелі. З ним син 14-15 років і донька. Дружина молода чи «молодящаяся»… Його відрізняє дуже пихатий погляд на усіх… Кажуть, тут всім вже розповів, що у його дружини 9 шуб із соболя. Це, виявляється, дуже дефіцитний і ліквідний тепер товар, бо соболь лише з рф везли. Враховуючи, що особливий номер авто коштує десятки тисяч, розумію, що і він займав якусь особливу нішу в довоєнному житті України.

– Ми тут до перемоги, — заявляє його дружина… — Поїдемо по Мукале, в Грецію заїдемо. Ще поїздимо, бо ж «скукотіща тут…».

Але Агент воює! Із власним сином-підлітком…

– Почему ты сидишь дома, тварь конченая?.. Урод, я тебя прикончу, ты слышишь?.. — це до дитини. Мати чи мачуха – «владеліца соболіних шуб» – стояла і слухала.

Мені мову відняло. Якби мій чоловік так сказав до дитини! Що з ним було б – здогадуєтесь.. А хлопець просто схилив голову. Видно, в «мажорів» такі норови…

«Істінно верующій», «Пацифіст», пристосуванець

Другий – «істінно верую­щій»… Вінничанин. Щонеділі та на всі свята їздить з дітьми на службу до причастя… Але коли кажу «Слава Україні» – його перекошує…

Каже, що ніколи не скаже «Героям слава», бо це банде­рівський лозунг…

«А его предков они убили…»

«То чому ваші предки поперлись убивати тих бандерівців?» – не витримую я…

Вже ж був час розібратись і зрозуміти та усвідомити, за ким була правда… «Нет, никогда. Я так буду думать всегда».

Скажи, а ті, що зараз захищають твій дім, твою квартиру, твою країну і віддають життя, коли ти драпанув і тут життям насолоджуєшся, подорожами, не заслуговують?..

«Ну, разве что…» — ухиляється він, і я розумію, що маю справу з «ватою». Віруючою «ватою». Де є канони… але немає любові.

Він розповідає, скільки був разів на Афоні. Деталізуючи, розумію, що саме в церквах РПЦ… І ще з гордістю повідомляє, що готує Максима — 4-річного сина в монахи…

– Як, — не розумію, — ви вже вирішили за сина? Може, самі підете, якщо маєте таку волю? А син вирішить сам?

14-го – ми сповнені піднесення, бо ж Покрова і свято українських воїнів, вітаємо ще одну родину «ухилянтів» з України.

– А ми пацифісти. Нас етот празник не інтересует… — наче рукою відхиляють вони наші щирі наміри.

Робимо ще одну спробу, бо кажуть, що тут чоловік і жінка з України відкрили винний бар. По дорозі у Норд Фокс, де вінничан дуже багато, зустрічаємо схожих на багатьох наших керівників міста та області синів… Дебелі хлопці грають м’язами та йдуть грати в теніс…

Тут і гадати немає чого – «ухилянти» стовідсоткові…

Заходимо в бар і звертаємось: «Доброго вечора, ми з України». Чоловік робить вигляд, що не почув. «Слава Україні», — промовляємо тоді ще голосніше…

– Ой, не мешайте мне работать, не могу сосредоточится… — відповідає «патріот»…

Пізніше виявилось, що це так «ухилянт» бізнес підіймає, видає за патріота себе… Бо ж українських жінок із дітьми тут вистачає…

На жаль, ми ще багато зустріли на березі моря в міжсезоння українських ухилянтів. Лише один з них говорив українською. Але знаєте, який запах був від цих «сцикунів» мені? Здавалось, що вони пахнуть, як «козлики»… А так і є. Бо ж кожний пройшов одну і ту ж процедуру – спочатку фальшування документів, потім через хабар за перетин кордону…

Ми повертались в Україну під обстрілами ракет і дронів. Побачивши дві, що летіли в нічному небі над Хмельниччиною, вирішили звернути до сестри і брата. На могили батьків.

Теофіпольщина… Герої-сироти та з багатодітних родин

– Ось Віталій приїхав на ротацію, — розповідає сестра про сусіда… Виходить скромний змужнілий хлопець, який 25-го пішов добровольцем на передову. Він із самого «передка» прибув. Сирота, мама не дочекалась … А батькові говорив, що весь цей час у Житомирі, в «учебці»…

– Бачила б тітка Люся свого красеня, — не стримуюсь я і пригадую, як цього хлопчика лелека приніс матері мало не у 50. Пізня мати ще молебень у церкві заказувала і хусткою ікону Матері Божої покривала. Тепер вона там з ним…

– Віталичку, соколе, спасибі за захист. Як ти? — обнімаю його.

– Все буде Україна, — його посмішка наче все сонце увібрала…

До нас підходить інша сусідка з кутка — багатодітна мати Світлана. В один день із Віталієм добровольцем пішов і її Дмитро, а іншого — Колю – мобілізували. Тепер чекає обох… Але двома синами на фронті в краї мого дитинства не здивуєш.

– А у мене четверо на фронті – чоловік, два брати та онук, — ділиться інша землячка Олена.

Через день «на побивку», на жаль, невеселу, приїздить ще один сирота – Сергій. І його маму я знала – виросли разом на вулиці. Рая померла молодою від цирозу печінки. А тепер і зведена сестра. Приїхав воїн хоронити. Бо копійки в родині немає, крім його заробітку на фронті. Сергій – вже ветеран. З 2014-го воює. Орденоносець і легенда. Дізнаюсь, що з Теофіпольської ТГ воює вже не одна сотня. Тут більша частина чекає рідних з фронту.

Галя, сестра однокласниці, спішить через город і просить мене подякувати Віталику з Він­ниці. Бо він єдиний приїздив кудись там на «нульовку», і до її сина із харчами, рятував, бо хлопців відрізали…

А ще розповідають про знайому Ірину. Вона також з багатодітної родини. А тепер на фронті у неї 4 воїни: чоловік, 2 брати та син.

Я порівнюю тих, кого побачила за кордоном, і цих – сиріт, хлопців із багатодітних родин, які не мали ні коштів, ні блатів, ні «волохатих рук» ні для відступів, ні для ухилень: призвали чи позвали – йшли в пекло війни.

І це вони там точно в окопах зупиняють цю навалу. Там, де найважче, там, де не блатні… І зупинять. Але, не дай Боже, ми знову допустимо це всяке дрантя, що поспішить з-за кордонів і задіє «связі», щоб «порешать», «забашлять» і дорватись до руля держави. Всюди, де місце під сонцем! ВОНИ ЦЬОГО ЗАСЛУЖИЛИ! Вони!

Бо ж саме ці хлопці здобудуть Перемогу. І завдяки ім ЗСУ стануть однією з найкращих армій світу… А половині з них просто немає куди повертатись… Як кажуть – ні кола ні двора. Тому нарешті ми маємо цінувати тих, хто заслуговує на це – а не пролазить…

Тетяна Редько
Болгарія, Україна, Вінниця